Сокиринці

У центрі прадавньої Сіверії на розлогих долинах, де бере початок річка Утка, притока Удаю, на півдорозі між Прилуками та Ромнами розкинулось село Сокиринці (рус. – Сокиринцы). Його назва походить від першого поселення Івана Сокири, який започаткував тут хутір.

Село Сокиринці на берегах річечки Утка, відоме з давньоруських часів, з 1717 р. стає власністю прилуцького полковника Г. Ґалаґана, який допоміг військовим Петра І зруйнувати Запорожську Січ 1709 р. Його нащадок П. Галаган у віковій діброві започатковує будівництво родового маєтку. Родзинкою його композиції стала головна алея пейзажного парку, новий кам’яний палац та глибока перспектива краєвиду від палацу до водної гладі ставка. Величний палац (1829) — цікавий зразок української паркової маєткової архітектури — в радянські часи надав притулок сільськогосподарському технікуму, який діє тут і понині.

Із західного боку село прилягає до лісу, який називається Парком. З півдня розташовані лісові урочища Ушива та Микитівщина. У цих лісах переважають дубові, липові, березові та інші листяні насадження. З півночі знаходиться невеликий сосновий ліс Стадниця.

На 31-му кілометрі від Прилук, де на невеликому пагорбку височить пам’ятник кобзарю, в Осишнику дорога перетинає трасу і біжить на Іванківці та Дігтярі. А в південно-східному напрямку повз Козака дорога зв’язує село з районним центром Срібне. На схід від села повз Линникові вітряки дорога іде на Васьківці. На Північний Схід через Селезень та повз Лозове — до Тростянця, де колись знаходилися садиба і парк родини Скоропадських, а нині – Ботанічний сад НАН України.

Навколо села розкинулись поля з родючими, глибокими чорноземами, з мальовничими левадами та байраками.

У селі по річці Утка, в ярах, утворено ставки: Обеїв та Панський, Свячена, Короп, Свинячий, Біленків.

Колодязь

Найдавнішою суспільно-величною дерев’яною спорудою в селі Сокиринці є колодязь, викопаний в центрі села на водорозділі, схили якого спускаються до річки Утки. Глибина колодязя надзвичайно велика і сягає понад 20 метрів.

Будівництво колодязя, вірогідно, було приурочено до значної події. Колодязь побудований у стилі самобутнього пам’ятника архітектури місцевого колориту. Він строго зорієнтований за сторонами горизонту, з чотирма фронтонами, масивними ощепинами і хрестом зверху, з лицьовою стороною на захід до основної магістралі села з півночі на південь.

Матеріалом для побудови колодязя було взято дуб. Верхня частина його має широкий напуск фронтонів над конструкцією, щоб вода не потрапляла під несучі опори споруди. По всій середині кожної із чотирьох нижніх ошепин, скріплених за типом зрубу, з усіх боків були викарбувані рамки із написами на них. Із західної сторони було написано «З нами Бог». На інших — дати побудови та інше. Але в 1935 році ці написи були зрубані, а хрест знято, сьогодні колодязь пофарбовано в декілька кольорів та встановлено хрест.

Сокиринці стали широко відомими в XVII-поч. XX століття з появою Ґалаґанів — українських великих землевласників Лівобережної України.

Родоначальником династії Ґалаґанів був Гнат, козацький полковник з містечка Омельник на Полтавщині.

На початку Шведської (Північної) війни 1700-1721 рр. Гнат Іванович Галаган був полковником Компанійського козацького полку. У ході бойових дій Г. Галаган виступив на боці Петра І, а не Мазепи. Всіх, хто прислужився Петру І, було наділено маєтностями. Так за універсалом гетьмана І. М. Скоропадського від 13.03.1709 р. Г. Галаган був призначений полковником Чигиринського (1709-1713 рр.), а потім Прилуцького козацького (1714-1732 рр.) полку. Разом з тим він отримав значні земельні володіння, в тому числі і с. Сокиринці. З листопада 1716 року Сокиринцями володів рід Ґалаґанів.

Гнат Галаган одружився з молодою вдовою — дочкою київського войта Тадрина, Оленою Анатоліївною 1716 р. У них народився єдиний син Григорій. За спогадами сучасників, Гнат був надзвичайно практичний, сміливий, умів спілкуватися з гетьманами України — Д. Апостолом, І. Скоропадським та П. Полуботком. А ще перекази донесли про надзвичайну жорстокість Гната, що повернув зброю проти побратимів-козаків, за що він і був проклятий до сьомого коліна, а нащадки спокутували вину. Помер Гнат Галаган у 1748 році. Похований у Прилуцькій церкві Преображенія Господня.

Після відставки Гната Ґалаґана місце Прилуцького полковника зайняв його син Григорій (1716-1763 рр.).

Григорій Гнатович одружився в 1738 р. з Оленою Михайлівною — дочкою Михайла Васильовича Душна-Борковського, у яких народився син Іван.

Згідно з універсалом гетьмана К. Г. Розумовського (1752 р.) Григорію Гнатовичу Галагану передались села: Барва, Дігтярі, Озеряни, Рудівка, Кухарка та інші. Він був власником понад 4000 ревізьких душ.

Григорій Галаган помер в с. Сокиринцях 1777 р. і похований у церкві Вознесіння, яка була знищена у 1937 р.

Іван Григорович Галаган одружився з Катериною Дараган, жив у Сокиринцях, побудував дерев’яний будинок, який зберігався до 1829 року. Григорій Іванович народився 1768 року, виховувався в Лейпцігу. У маєтку створив кріпосний театр, тому що сам дуже любив розваги. Побудував в Сокиринцях кам’яну церкву. Одружився з Іриною Милорадович. Помер в 1803 році.

Павло Григорович Галаган (1793-1834) був високоосвіченим, у 1814 році одружився з Катериною Гудович і оселились в Сокиринцях.

Павло задумав перебудувати Сокиринці по-новому. Він запрошує сюди вченого садівника Бістерфельда. 600 десятин лісу, відведених під парк, були багатим матеріалом для садівника-художника. Запрошено також і архітектора П. Дубровського. Вони і створили чудову садибу.

Григорій Павлович Галаган (1819-1888) виховувався на кращих українських традиціях. Неабиякий вплив на юного провінціала мав ад’юнкт математики В. Ф. Чижов. Григорій Павлович ввійшов в історію як високоосвічена людина, діяч країнської культури, багатий поміщик, меценат. Зібрав значну колекцію художніх творів українського, російського та західноєвропейського мистецтва в родовому маєтку Сокиринці Срібнянського повіту. Заснував на свій кошт у Києві приватний навчальний заклад для юнаків — Колегію Павла Ґалаґана — в пам’ять про рано померлого єдиного сина. З 1844 року — в службі, отримав перший чин губернського секретаря. У 1848-1851 рр. був Борзнянським повітовим предводителем дворянства, потім совісним суддею Чернігівської губернії (1851-1854). Входив до Комітету з влаштування та поліпшення побуту селян (1858-1859), був членом Редакційної комісії (1859-1861), з 1871 по 1881 — Прилуцький повітовий предводитель дворянства, з 1882 й до самої смерті — член Державної Ради; мав ордени Білого Орла та Володимира II ступеня.

Павлусь Галаган (1852-1869) — єдина дитина в родині Григорія Павловича. Помер у 16-річному віці. Більше спадкоємців по чоловічій лінії в родині Ґалаґанів не було. Напевно збулося прокляття роду Ґалаґанів, яке накладено на Гната Ґалаґана за те, що він повернув зброю проти своїх побратимів-запорожців. Рід проклято до сьомого коліна.

У 1888 році після смерті Г П. Галагана родовий маєток переходить до племінниці — Катерини Павлівни Ламсдорф, уродженки Комаровської. Для збереження пам’яті роду Ґалаґанів Костянтин Миколайович Ламсдорф, чоловік Катерини Павлівни, в 1894 році звернувся до Російського царя з проханням надати право родині Ламсдорф носити прізвище Ламсдорф-Галаган, з правом успадкування старшим сином.

Останній власник садиби — М. К Ламсдорф-Галаган. Родина залишила садибу буремного 1918 року. Сьогодні нащадки Миколи Костянтиновича живуть у США, а Павла Костянтиновича — у Франції. Іноді вони відвідують родинний маєток, на родинну власність не претендують.

З боку парку палац розширяється за допомогою пандуса, який увінчується скульптурами Гери і Церери.

Із малих архітектурних споруд були дві альтанки — ротонда і готична, два мости — плоский і готичний. Особливо красивим був готичний міст, перекинутий через яр. Міст трьохарочний з чотирма триярусними пілонами.

Цікавими господарчими будівлями були конюшня і оранжереї.

Культові споруди не дожили до наших часів. Перша дерев’яна однокупольна на кам’яному фундаменті церква була побудована в центрі села на великому пагорбі в 1783 році. Вона була названа Свято-Вознесенська (Нагорянська) з дзвіницею та цегляною огорожею на кошти Галагана. Ззовні стіни церкви і дзвіниці були обшиті дошками і пофарбовані. Дах і баня були покриті металом. На бані стояв металевий хрест із позолоченою кулею. Церква мала четверо металевих дверей та квадратні вікна з ґратами.

У церкві був вівтар, іконостас та всі необхідні обладунки згідно з традиціями українських церков.

У 1902 році прихожан Нагорянської церкви було понад 1456 осіб.

Але в 1936 році церкву розібрали, і лише більше як через 60 років на місці раніше зруйнованої церкви побудовано нову, завдяки ініціативі і працелюбству місцевого священника отця Василія (у миру Булах).

Петропавлівська (Панська) церква була одноповерховою, п’ятикупольною і повністю цегляною. Стіни зсередини і ззовні були відштукатурені. Церква служила для поховання членів родини Ґалаґанів. Вона була надзвичайно красива ззовні і всередині, розписана київськими та італійськими художниками. У 1936 році церква була знищена.

Церква Великомучениці Варвари побудована в 1803 році в стилі римської архітектури, одноглава, з цегляними відштукатуреними з обох сторін стінами. Особливо розкішним у церкві був вівтар. Але і цю церкву знищено в 1936 році.

З сумом визнаємо — втрачено дуже багато: незліченна кількість творів мистецтва, високохудожні різблені меблі, старовинні книги, ікони, посуд, прекрасні будівлі церков, оранжерей, поховань та ін.

Адже це наша історія, культура, минуле…

Лише деякі реліквії маєтку зберігаються у різних музеях України, зарубіжжя та у приватних осіб.

Однак потрібно віддати належне сокиринчанам, які зберігають і відтворюють Сокиринське Чудо!

Патріотизм та ентузіазм цих сокиринчан дають надію, що слава історико-культурологічного центру у Сокиринцях не вмре, не загине, а буде відроджена!

Завдяки діяльності колективу Аграрного ліцею будівля палацу зберігається, доглядається та ремонтується. Значною мірою це досягається багаторічною творчою діяльністю директора ліцея Миколи Павловича Купрієнка.

Слід відзначити, що завдяки навчальним закладам, які існували у садибі — збережено Палац і парк.

Закохані у рідне село М. Г. Савченко, В. Г. Савченко, Л. І. Гомон, В. Ф. Очеретько та сільський Голова І. П. Блашкун розширили і постійно оновлюють музей О. М. Вересая.

Ідуть і йдуть у Сокиринці люди, їх турбує доля цього шедевру архітектурно-паркового ансамблю.

Палац, парк, довкілля волають до нас сущих — врятуйте нас!
Ще цікаві місця: