Коли з великих та гомінких міст потрапляєш до Боярки (рус. – Боярка), спокій огортає душу. Маленьке місто, звідусіль оточене лісами, має власну неповторну історію, свої характер і вдачу. Тож розпочнемо знайомство з Бояркою.
Цікаві місця та пам’ятки м. Боярка на Київщині
Це порівняно молоде місто. Проте Будаївка — його колиска — одне з найдавніших поселень в Україні. Пагорб, на якому стоїть старовинна дерев’яна місцева церква та старий цвинтар, у минулому був невеликим слов’янським городищем часів Київської Русі. Розміщення, розмір, форма городища, навіть те, що воно з усіх боків омивалось водою виритої навкруги канави, засвідчують штучне походження пагорба та дають підставу вважати його оборонною спорудою для захисту від нападу ворогів. Будаївське городище охороняється державою як історична пам’ятка.
Узимку, коли на ставку, що поруч, з’являється лід, дітлахи насолоджуються можливістю позмагатися на ковзанах з велосипедистами, аби напевно знайти відповідь на питання, хто з них справді найшвидший! Дехто в цих випробуваннях втрачає взуття, але все одно перемагає!
Щодо походження назви «Будаївка» існує кілька версій. Авторитетні краєзнавці заперечують красиву народну легенду про козака Будая, який начебто заснував це городище. За іншою версією, назву села тлумачать як похідне від слова буда. Буда — це кустарне виробництво по видобуванню з деревної маси дьогтю, вугілля, що було поширено в Україні в XVI—XIX ст.
Перша згадка про село Будаївка в історичних документах з’являється на поч. XVI ст. У цей час його територія перебувала під владою Литви, а потім її захопила шляхетська Польща.
На початку XVII ст. Будаївка належала магнатові Корецькому.
У 1648 р. Будаївку визволено від польсько – шляхетської влади, а з 1649 р. включено до Білогородської сотні Київського полку.
У зв’язку з будівництвом у 60-х роках минулого століття залізничної колії Київ-Фастів, що проходила поблизу Будаївки, тут виникла залізнична станція Боярка (22 км від Києва). Назву вона отримала від сусіднього села, яке з 1926 р. перейменовано на Тарасівку. Назву міста «Боярка» етимологи пов’язують зі словом буєрах. На складеному І. Ушаковим плані Києва 1695 р. в його околицях трапляються назви Боярак, Бояраки. Село Тарасівка розміщено в ярах, у розмитій водою долині, а сусідня з ним Юрівка розкинулась на горбках, дослівно по-старослов’янському «на юру». Отже, логічно маємо: на юру — Юрівка, на буєраках — Боярка.
Киян одразу зачарувала ця затишна, квітуча місцевість. Чисте, свіже повітря в лісі, чарівний каскад озер, розсипи ягід, вологий аромат грибів та глиці, тихий легіт цілющих трав, граціозні косулі та грайливі білочки — лише мала частка того, що й сьогодні дарує боярська природа жителям міста та його гостям. Тут стрімко розбудувалося дачне поселення, яке відвідувало дедалі більше гостей. На вул. Хрещатик (нині вул. К. Маркса) серед могутніх дубів та сосен з’явилися вишукані казкові будиночки, які й досі вражають мереживом дерев’яних фронтонів і віконниць.В одному з таких будинків у 1885 р. відпочивав Микола Лисенко. Основоположник української класичної музики залишив нам величезну творчу спадщину. Одна з частин до опери «Тарас Бульба» була написана ним у Боярці.
Шолом Нохумович Рабинович (літературний псевдонім — Шолом-Алейхем) часто бував у Боярці. Цю місцевість він змалював під назвою «Бойберик» у відомому його творі «Тев’є-молочник».
«Облетели цветы, догорели огни…» — цими словами марив весь Київ. А належать вони перу відомого російського поета С. Я. Надсона. У 1886 р. 23-річний юнак відпочивав у Боярці. Як згадка про той час залишилась назва «долина Надсона» в лісі, де, як розповідають люди, полюбляв гуляти поет.
Чимало пам’ятних місць Боярки пов’язані з іменем легендарного письменника Миколи Островського. Колись, за радянських часів, музей у Боярці цілком був присвячений одній людині — Миколі Островському. Цей комсомольський ватажок у 1921 р. брав участь у будівництві вузькоколійної залізниці, якою до Києва вивозили дрова, що їх заготовляли в лісах поблизу Боярки. Зима того року випала сувора, столиця замерзала, треба було якнайшвидше рятувати городян від холодної загибелі. Більшовицька влада, яка довела ситуацію до критичної, кинула заклик комсомольцям, аби терміново зібрати юнацтво до загонів і спонукати їх здійснити «подвиг»: у морози, голодними, босими, без належних засобів спорудити залізничний шлях. Вузькоколійку зробили, киян було врятовано, люта зима, нарешті, скінчилася… Залізні рейки рятівного шляху заросли травою… Микола Островський через хворобу хребта, яку він отримав на будівництві, був паралізований. Протягом десяти років, змагаючись зі смертю, він, будучи тяжко хворим, створив два романи: значною мірою автобіографічний «Як гартувалась сталь» і «Народжені бурею». Вони принесли йому славу письменника. Островський помер 22 грудня 1936 р. в Москві. Сьогодні побачити символічну вузькоколійку, яка відбудована на місці реальних подій, можна, якщо пройти вздовж залізничного полотна в напрямку лісодослідної станції. Нині ж боярський музей, створений під ватажка комсомольців Миколу Островського, перетворився на краєзнавчий з цікавою експозицією. Звичайно, про «ленінську гвардію» і про «гартування сталі» ще й досі розповідають екскурсоводи, але наголос в цих історіях вже інший, не такий пафосний, як це було років 10—15 тому. Наприклад, більше уваги приділяється трагічній долі письменника Островського, його насназі до життя, щоб принести користь людству. Незвичним наслідком створення більшовицьких міфів стала спроба китайських кінематографістів відтворити події громадянської війни, користуючись художньою канвою сюжету книги «Як гартувалась сталь». З цією метою у 1999 р. китайські режисери зібрали у Боярці творчий колектив і за півроку зробили 20-серійний телефільм, у зйомках якого брали участь і мешканці міста. Уривки з цієї стрічки, а також фільм «Про зйомки картини» демонструються в музеї під час екскурсії.
Експозиції розмістилися в будинку поруч зі старою школою, у якій і нині навчаються діти.