Поліський район

Є на Київщині район, який назавжди залишиться в пам’яті людській, тому що в цьому районі були такі міста, як Чорнобиль, Прип’ять… Назва цього району — Поліський.

Його центром було місто Поліське, що «померло» після чорнобильської біди. Натомість постановою Верховної Ради України від 10.07.1996 р. № 204 новим центром обрано Красятичі. Після Чорнобильської аварії було відселено 31 населений пункт багатостраждального району, 28 тисяч мешканців яких покинули свої оселі й обрали безпечніші з радіаційного погляду місця…

Людство з повагою і цікавістю ставиться до всього, що стосується історичного минулого. Туристи звідусіль мріють подивитися на піраміди Єгипту, торкнутися каменів Парфенону, подивитися на той Рубікон, який свого часу перетнув Юлій Цезар… Уявити події перебутого, на якусь мить подолати час допомагають матеріальні свідки, що залишилися в довкіллі: верхівка будівлі, пагорб, вікове дерево… Набуті від цього досвіду спостереження деякою мірою поєднують пройдене й теперішнє, прогнозують майбутнє. Можливо, жага розшифрувати історичні містерії змушує подорожувати чималу частку населення Землі, робить їх туристами, яким важливо побувати там, де ступала нога Хеопса, або там, де вибухнув радіацією Чорнобиль…

Відвідати Чорнобильську зону, подивитися на покинуті села, побачити «саркофаг» над зруйнованим четвертим реактором, поспілкуватися з тими, хто не покинув цю землю в біді, стало можливим лише кілька років тому. Ця територія охороняється, вона обгороджена парканом, але є державна установа (Адміністрація зони відчуження), яка надає дозвіл на відвідування закритого для широкого загалу району. Якщо дозвіл отримано, дістатися до пункту призначення доволі просто і навіть комфортно, але за умови, що транспортом турист забезпечений: регулярних ані автобусних, ані залізничних сполучень в напрямку закритих теренів нині не існує. Відстань Іванків-Поліське в 50 кілометрів по майже порожньому першокласному шосе підкориться за півгодини. Ось промайне поза вікном покинуте мешканцями село Бобер, у якому колись знаходився відомий своєю високоякісною продукцією маслозавод, і треба готуватися до зустрічі із «зоною».

Будиночок вартових міліціонерів, шлагбаум, перевірка документів — а далі починається жахливе видовище…

Але спочатку невеличкий історичний екскурс. Уперше Полісся згадується в літописі 1274 р. З моменту утворення району в 1923 р. його центром було містечко Хабне. В архівних документах («Акти історії західної Росії», том І) воно вперше згадується в 1415 р. Під час литовського панування належало до Овруцького повіту. З 1793 р. містечко Хабне ввійшло до складу Радомишльського повіту Київської губернії. З початку XIX ст. належало князю Радзівіллу, а з 1850 р. — поміщикам Горватам. У 1900 р. в Хабному було 423 двори, проживало 1715 жителів, у містечку працювало 2 винокурних, 3 цегельних заводи, 8 кузень, паровий млин… За часів царату євреям не дозволялося проживати в тих містах, що розташовані поза «межею осілості», а Хабне стояло найближче до цієї межі. Саме тому в ньому мешкало багато єврейських сімей, побут яких вніс неповторний колорит до цього поліського міста. У 1934 р. Хабне було перейменовано на Кагановичі Перші, а 1 листопада 1957 р. Указом Президії Верховної Ради Української РСР Кагановицький район перейменовано в Поліський та його районний центр, а селище міського типу Кагановичі Перші — на селище міського типу Поліське.

Було селище, і ось воно зникає, майже зникло… Ще існують вулиці, але вже без назв… Автобусні зупинки позначають місця, де колись чекали на рейсовий транспорт чоловіки та жінки, які їхали у своїх справах. Ще не зруйнований триповерховий комплекс Укртелекому, але нема вже жодної надії почути звідси телефонний дзвінок… Будинок колишнього «Дитячого світу» з малюнком крокодила Гени на колоні, біля якої колись збиралася малеча, щоб обрати собі іграшку…

Блакитні смереки біля великої споруди підказують, що це був або райком партії, або штаб інших державних установ. Біля пам’ятника воїнам, які загинули під час Другої світової війни, вражає майже несподіваний порядок: чорні надмогильні камені з підфарбованими літерами свідчать, що за ними доглядають! Не забуті також могили померлих на інших кладовищах селища. На єврейському цвинтарі помітні сліди нещодавніх відвідин — квіти на деяких надмогильних стелах. Однак є й жахливі ознаки уваги живих до мертвих: розриті ями біля старовинних поховань!

На присадибних ділянках, що засаджені яблунями, вишнями, калиною, ніхто вже не збирає врожаю. І річ не тільки в радіаційному вмісті в плодах, але й у тім, що ніхто не збирає плоди на меморіалах…Доволі широка асфальтова смуга нагадує, що це була дорога, яка вела до іншого міста. Тепер поруч з нею розрита траншея, з якої вибрані металеві труби колишніх комунікацій: на метал в «зоні» посилений попит, його здають на брухт ті, хто зміг пробратися в зону через дірки в її огорожі. Тому на місці колишніх люків — відкриті отвори в землі, і треба бути вельми уважним, щоб не потрапити туди. Хоча міліція зрідка патрулює вулиці, вночі ніхто не наважується ходити ними, і цим користуються шукачі металів.

Місто без людей виглядає так само жахливо, як людина без голови. Дивитися на це тяжко, але побачити подібне — треба. Після такої «екскурсії» виникає почуття, схоже на те, що відчуваєш після виходу з лікарні: починаєш більше цінувати життя, ніжніше дивишся на тих, хто поруч! Отже, туристові варто відвідати це місто, бо усвідомлення того, що через кілька років назавжди підуть у минуле навіть такі залишки людського перебування в цьому краї спонукує скористатися будь-якою нагодою.

Ще цікаві місця:

у поміч мандрівнику