Архітектурний ансамбль

Невелике відгалуження шосейної дороги Пляшева — Берестечко приводить екскурсійний автобус на оточений болотами острів Журавлииху до воріт заповідника. На майданчику перед ворітьми завжди ба гато автобусів і легкових автомобілів.

Біла мурована стіна з декоративними зубцями відгороджує із заходу територію заповідника. На її зовнішньому боці — дев’ять негли боких, але доволі великих прямокутних ніш. В них знаходилися намальовані на мідних листах картини відомого українського художника Івана Сидоровича Їжакевича (1864—1962), на яких були відображені окремі епізоди Берестецької битви 1651 р. У 1915 р. командування окупаційних австро-угорських військ наказало вивезти ці картини в Австрію. Доля їх невідома.

Задум побудови своєрідного пам’ятника героям Берестецької битви виник у 1909 р. Його ініціатором була Почаївська лавра, що організувала а збір народних коштів на будівництво. Однак зібрана сума виявилася недостатньою для побудови церкви-пам’ятника. Довелось звертатись за пожертвами в Москву і Петербург. Московський купець Колесников (керуючий фірмою «Савва Морозов») дав 50 000 крб. і 700-пудовий дзвін, царський уряд — 25 000 крб. Управління Південно-Західної залізниці виділило 800 пудів міді на дзвони і 200 сажнів старих рейок, а Головне артилерійське управління — 900 пудів лому латуні зі стрітих артилерійських гільз.

Проект храму-пам’ятника розробив студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі В. М. Максимов, учень професора О. В. Щусєва — згодом дійсного члена Академії наук СРСР. Він же і затвердив роботу свого учня.

Будівництво розпочалось влітку 1910 р. Ним керував інженер-будільник Володимир Леонтович (з 1940 р. — професор архітектури у Києві). Його помічниками були техніки Яків Бойко і Іван Самборський. Одночасно на територію майбутнього заповідника перевезено з Острова дерев’яну Михайлівську церкву XVII ст. У 1914 р. будівельні роботи було завершено. Відбулося відкриття всього комплексу, названого «Козацькими могилами». В урочистостях брав участь полк донських козаків з сусіднього Радзивилова. Їх присутність мала символізувати спадкоємство козацької слави. Постановою ради ордена св. Георгія трьомстам козакам-героям, які загинули 10 липня 1651 р. на острові Гайок, було посмертно і безіменно присвоєно звання георгіївських кавалерів.

Почалася перша світова війна, будівництво на Журавлисі припинилося: не закінчено спорудження стіни-огорожі комплексу, не зведено дзвіницю, а великий 700-пудовий дзвін евакуйовано в глиб Росії. У перші дні серпня 1914 р. поблизу Георгіївської церкви поховано тіла трьох донських козаків, які загинули в бою поблизу Радзивилова.

«Козацькі могили» протягом свого існування пережили разом з сусідніми селами усі історичні події першої половини XX ст.— австро-угорську окупацію 1915—1916 рр., бої в час так званого Брусилівського прориву 1916 р. Чимало російських і австрійських солдатів поховано а кладовищі поблизу Георгіївської церкви.

В лютому 1918 р. на цих землях з’явились австро-німецькі війська, а в березні 1919 р. вони були окуповані буржуазно-поміщицькою Польщею. У серпні 1920 р. поблизу «Козацьких могил» вела бої з білополяками 14-та кавалерійська дивізія під командуванням героя громадянської війни О. Я. Пархоменка, що входила до складу про славленої Першої Кінної армії. Наприкінці серпня того ж року легіонери Пілсудського знову увірвалися на «Козацькі могили» і за симпатії до Червоної Армії багнетами вбили двох ченців з обслуги цього невеликого монастиря.

У 20—30-ті рр. «Козацькі могили» стали справжнім символом бо ротьби за волю народу. Щороку тисячі жителів навколишніх сіл і містечок, навіть Львова, збиралися тут у річницю битви для вшанування па м’яті тих, хто віддав своє життя за визволення українського народу з-під панського гніту. Приходили сюди і члени КПЗУ з Берестечка. Вони вели роз’яснювальну роботу серед трудящих, що дуже непокоїло поліцію. Тому 18 червня 1935 р. волинський воєвода спеціальним розпорядженням заборонив під карою штрафу у 1000 злотих або ув’язнення на шість тижнів будь-які збори біля цієї історичної святині.

З перших днів Великої Вітчизняної війни у цих місцях відбувалися жорстокі бої. Бійці і командири 8-го механізованого корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Д. І. Рябишева в червні 1941 р. кілька днів стримували атаки гітлерівців. У пам’ять про ці події на подвір’ї заповідника стоїть башта радянського танка, що брав участь у боях на території сусіднього села Острова.

У березні 1944 р. бійці 112-ї стрілецької дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу генерал-майора О. В. Гладкова визволили південні райони Волині від німецько-фашистських загарбників.

У січні 1966 р. за рішенням уряду Радянської України територія «Козацьких могил» була проголошена заповідником і підпорядкована Ровенському краєзнавчому музею. У червні 1967 р. у колишньому монастирському будинку відкрито експозицію музею, що постійно по повнюється новими експонатами.

Огляд архітектурного ансамблю заповідника екскурсанти починають з Михайлівської церкви — пам’ятки української дерев’яної архітектури XVII ст. Це трибанна зрубна споруда, що, подібно до всіх православних церков, ділиться на три частини: вівтар, власне церкву і бабинець. Її стіни після останнього ремонту, як і колись у XVII ст., покрито ґонтами. Ззовні нижні частини стін оточені галереєю — «опасанієм». За наявними даними, церкву побудовано в 1650 р. у селі Острів «тщанієм настоятеля Івана Береговича». В червні 1912 р. її перевезено на острів Журавлиху і тут складено в первісному вигляді. У церкві збережено все її обладнання, а у вівтарі під престолом знаходиться кам’яний хрест, перенесений сюди в 30-х рр. з козацького кладовища в урочиищі Монастирщина. Іконостас вражає своїм мистецьким виконанням. Він прикрашений мереживом дерев’яної позолоченої різьби, виконаної руками народних умільців. Хорошими зразками українського іконописного мистецтва XVII ст. є ікони нижнього ряду, живопис верхніх рядів датується XVIII ст. В центрі церкви — спуск у підземний хід, довжиною близько 50 м, що з’єднує Михайлівську і Георгіївську церкви.

Побудована на правому березі Пляшівки, над ставом, в урочищі Попів Горб (тут, до речі, було поселення періоду енеоліту), захищеному театру воєнних дій 1651 р. річкою і ставом, Михайлівська церква збереглась під час битви, облоги козацько-селянського табору і відступу військ 10 липня 1651 р. Але вже від самого початку свого існування зазнала свавілля шляхти. У скарзі в луцький повітовий суд володарки містечка Новий Острів К. Четвертинської від 20 травня 1650 р. на хоругву волинського підстолія Т. Карпинського, що пограбувала та побила селян і священика, говориться: «Отця священика новоострівського, любо уніата, не маючи респекту на духовну особу, челядь пана Стршова слови неучтивими зневажаючи, з дому вигнавши, полотна взято аршинів тридцять п’ять, побили вікна і двері виламали, на остаток і до церкви хотіли двері відбивати, даючи тую причину, жеби мав у церкві срібло і шати поховати».

За переказами, у Михайлівській церкві перед битвою молився Богдан Хмельницький, а митрополит Йоасаф нібито відправляв богослужіння і благословив тут Хмельницького на війну за православну віру та підперезав його мечем, освяченим біля Гробу Господнього в Єрусалимі. Це, мабуть, не відповідає дійсності: напередодні битви Богдану Хмельницькому та Йоасафу довелося би плисти до Михайлівської церкви човном. Та й у цьому не було потреби: у козацькому таборі була похідна церква, в якій Йоасаф щоденно відправляв богослужіння. До того ж письмові джерела повідомляють, що благословив Хмельницького на війну за віру Йоасаф від імені патріарха константинопольського ще в Києві у грудні 1649 р.

Той факт, що король Ян Казимир наказав убитого в козацькому таборі 10 липня митрополита Йоасафа поховати у найближчій православній церкві, спонукав археологів провести пошуки його останків на Поповому Горбі в Острові, де до 1912 р. стояла Михайлівська церква. Розкопками стверджено існування довкола місця церкви старого кладовища, а в окремих захороненнях знайдено покладені за місцевим звичаєм монети другої половини XVII—XVIII ст. На місці самої ж церкви встановлено, що її первісний план повністю відповідає плану сьогоднішньої споруди на острові Журавлисі. Під колишньою підлогою церкви знайдено групу літургічних речей, що, очевидно, вийшли вже з ужитку в час побудови церкви і за звичаєм православної церкви були закопані під підлогою нової споруди.

У 1971 р. на місці колишнього бабинця праворуч входу до церкви під стіною будинку виявлено два кістяки, що лежали в одній ямі один над одним. Верхнім був скелет старого чоловіка; його відрубана голова з роздрібленими лицевими кістками лежала біля колін. Під ним знаходився кістяк чоловіка близько 50 років з простріленим кулями черепом. Через відсутність будь-яких речей знайдені кістяки лише здогадно можна визначити як поховання Йоасафа і ченця Павла. Таке припущення видається правильним з огляду на те, що обидва поховані загинули внаслідок воєнних подій (у одного з них голова відрубана, у іншого — прострілена); поховання їх в одній ямі вказує на їхню одночасну загибель і дозволяє припустити існування якогось зв’язку між ними за життя. Крім того, люди, які їх ховали, вважали їх гідними вічного спочинку саме в церкві. Усе це відповідає письмовим повідомленням про смерть Йоасафа, повне пограбування шляхтою його речей і про наказ короля поховати його в найближчій церкві. Чернець Павло всюди супроводжував Йоасафа, їздив з ним у Москву, потім листувався з царем, виконував його доручення. Напередодні Берестецької битви цар послав Йоасафу і Павлу 4 сорока соболів, але цей подарунок до них уже не дійшов. Царський посол на Україну Григорій Богданов в липні 1651 р. вирушив до Москви. В дорозі, зустрівши царського посланця з соболями, привіз цей подарунок назад, повідомивши, що про долю Йоасафа і Павла після здобуття шляхтою козацького табору під Берестечком нічого не відомо: вони або вбиті, або потрапили в полон. Отже, ймовірно, розкопками на місці Михайлівської церкви в Острові виявлено останки двох історичних осіб, близьких політичних соратників Богдана Хмельницького, про діяльність яких у справі возз’єднання України з Росією відомо з багатьох письмових джерел.

Кожного, хто потрапляє на подвір’я заповідника, вражає і зачаровує монументальна споруда Георгіївської церкви, що не має аналогів. Ця церква-пам’ятник, побудована в стилі українського барокко, поширеному на Україні в XVII—XVIII ст., завершується п’ятьма куполами з овальними, видовженими банями. Фасад у вигляді великої, заповненої іконостасом арки звужується двома хвилястими ступінцями вверх, оздоблений барокковими волютами і завершений невеликою банею та хрестом. Вузькі, видовжені вікна і двері двох малих балконів по боках арки додають більшої стрункості цій 28-метровій споруді. Зверху будівлю логічно завершує хрест (4 X 4 м), встановлений над центральним куполом. За оригінальним проектом В. М. Максимова дві складові частини церкви — власне церква та бабинець — знаходяться під відритим небом, і лише площа церкви виділена невисоким підвищенням. Всередині арки на фасаді церкви — одноярусний іконостас з царськими вратами та бічними дверима; весь простір над ним в арці заповнює намальована Іваном їжакевичем на металевих листах картина «Голгофа», іконостас виконаний з червоного кварциту та чорного лабрадориту з Житомирщини, що символізують кров і траур. Під іконами — зображення георгіївських хрестів — символів військової доблесті, що нагадують про присвоєння трьомстам козакам-героям звання георгіївських кавалерів.

До Георгіївської церкви можна зайти бічними дверима, але найбільше враження справляє прохід з Михайлівської церкви підземним ходом у розташований нижче рівня грунту ярус церкви-пам’ятника.

В центрі цього приміщення знаходиться велика цегляна пустотіла колона, суцільно заповнена людськими кістками, викопаними в урочищі Монастирщина і зібраними з різних місць поля битви. Праворуч і ліворуч колони в нішах стін також лежать людські кістки, в тому числі й ті, що викопані на козацькій переправі археологічною експедицією. Після побудови цього мавзолею тут же знаходилась і випадково знайдена в різних місцях козацька зброя — мушкети, шаблі. Але в 20-х рр. ці експонати були конфісковані польською буржуазною поліцією і, втративши свої паспорти, десь загубилися в польських музеях.

Піднімаємося кількома східцями, і перед нами постає саркофаг з останками жертв Берестецької битви. Порубані шаблями і простріляні черепи німим трагічним поглядом порожніх очиць дивляться в обличчя своїх далеких, уже вільних нащадків, нагадуючи їм про подвиги прапрадідів — тих, хто поліг у битві за волю українського народу. Пам’ять про них вічна. Біля саркофага завжди пломеніють квіти.

Оригінальність Георгіївської церкви полягає ще в тому, що вона триярусна. Її нижній ярус на рівні саркофага в підземеллі займає церква Параскеви з невеликим вівтарем та одноярусним іконостасом. Внутрішнє обладнання тут також збережене на своїх місцях, а особливої уваги заслуговує різьблене дерев’яне панікадило — витвір народних митців. Температура у підземній церкві постійна, плюсова. Тому служби взимку звичайно відправлялись у цій частині храму.

Бічними східцями входимо на розташований на рівні грунту другий ярус — церкву св. Георгія, що вражає своїм простором і багатством оформлення. Західна стіна цього приміщення є ззовні іконостасом з картиною «Голгофа», а просторий зал первісно був задуманий як вівтар розташованої під відкритим небом церкви. Згодом такого розподілу стали дотримуватися лише під час урочистих богослужінь, а східну частину залу відгороджено одноярусним іконостасом і перетворено у вівтар. Праворуч і ліворуч царських врат та у верхньому поясі над іконостасом — ікони пензля Івана Їжакевича. Стіни храму покриті розписами на євангельські сюжети почаївськими художниками Олександром Корецьким і Пилипом Пилипчуком.

У центрі приміщення з-під купола на залізних ланцюгах звисає велике бронзове панікадило.

Церква має чудову акустику. Цьому сприяють вмуровані у стіни та стелю жерлами назовні гільзи артилерійських снарядів, які виконують ті ж функції, що й глиняні голосники у давньоруських храмах.

Бічними сходами можна піднятися на третій ярус церкви — на хори, у східній частині яких розташований вівтар церкви Бориса і Гліба з одноярусним іконостасом.

Георгіївська церква під час останніх воєн не раз була предметом артилерійського і кулеметного обстрілів. В її стінах у різних місцях вмуровано снаряди, що попадали в неї, і потім, в час ремонту, згідно з місцевим звичаєм, були залишені на цих же місцях.

Під час ремонтних робіт 1987—1988 рр. замінено покриття церкви на мідні листи, позолочено хрести. У січні 1990 р. в Георгіївській церкві на прохання віруючих поновлено богослужіння.

Зміст розділу «Козацькі могили»

Ще цікаві місця: