Коростишів

Як стверджують історики, Коростишів виник ще в давньоруські часи, але перша письмова згадка про нього датується 1499 роком. Щодо назви поселення, то дослідники виводять її від слова «корость», що в давньослав’янській мові означало «камінь». Не дивно, адже Коростишів стоїть на багатих покладах граніту і лабрадориту. Скелі разом з рікою Тетерів надають місту виняткової мальовничості. На одній з них колись стояв замок магнатів Олізарів. Вони ж дещо пізніше збудували в місті палац і костьол, який зберігся донині. До нього ми й завітаємо. Для цього переїдемо міст, і перед зупинкою маршруток з Києва повернемо праворуч. Дорогою до костьолу виблискує банею нова православна церква. Колись їх тут було дві, а ще католицький храм, лютеранська кірха і цілих шість синаґоґ! На жаль, майже все це зникло.

Перший костьол Олізари побудували в 1602 році, був він дерев’яним. Святиню, що ми бачимо сьогодні, спорудили наприкінці XVIII століття. До речі, це найближчий до Києва римо-католицький храм такого поважного віку. У 1802 році до нього прибудували капличку, в крипті якої збереглись поховання Олізарів. Зокрема над входом видніється масивна епітафія Людвіки Олізаровій. Це – чи не єдине, що залишилось від старого оздоблення. У 30-ті роки минулого сторіччя храм позбавили веж і фронтону і переробили на кінотеатр. При цьому був знищений головний вівтар з образом Розп’яття пензля Францішка Смуґлевича, автора відомих розписів залів Вільнюського університету. За незалежності України спотворену святиню віддали вірним, і в 1998 році почалась її відбудова. Знову постали фронтон і вежі, при чому одним з будівельників був літній чоловік, який свого часу руйнував цей храм. Новий різьблений вівтар виконав майстер з Польщі, а кошти на вітражі надав варшав’янин Ян Олізар – член Мальтійського Ордену.

Поруч з костьолом стоїть дім священника з XVIII ст. – плебанія, зведена коштом Юзефа Каласантія Олізара. Перед нею – пам’ятник його небожу Ґуставу Олізару – найвідомішому з власників Коростишева. Саме за його часів місто переживало золоту добу. Ґустав Олізар прикрасив батьківський палац, заснував лікувально-рекреаційний заклад на основі місцевої цілющої води, запросив до Коростишева німецьких сукнярів та італійських майстрів з обробки граніту. Додаткової атракції постаті графа надає факт, що він свого часу ледве не одружився на сестрі Наполеона, княгині Поліні Борґезе, але врешті пошлюбив її придворну даму – Кароліну де Молло.

Можливо, через те, що на момент одруженння йому було лише 18, Ґустав не звертав уваги на не надто добропорядних друзів дружини, яких вона привезла із собою з Італії. Виявляється, ці авантурники збирались «позбутись надокучливого чоловіка», і разом з графинею розпорядитися його величезним маєтком. Про темні справи Кароліни Олізар і її італійських приятелів вже навіть почали перешіптуватись на світських раутах, але Ґустав нічого не помічав, будучи цілком поглинутим вихованням сина Кароля і доньки Людвіки. Граф все ж вчасно дізнався про злодійські плани дружини і розлучився з нею. Незважаючи на те, що Ґустав Олізар надав їй чималу грошову суму відступного, переказують, що залишаючи назавжди Коростишів, італійці навантажили «кілька десятків возів усім, що було цінного в домі». Тим не менше, після розлучення граф багато разів бачився з Кароліною (син Кароль залишився з нею), і «трактував її як найліпшу приятельку».

Невдалий шлюб не злякав Олізара, і він вдруге одружився з Юзефою Ожаровською, але дітей вже не мав. Увесь свій час він присвятив господарству і літературі: дбав про коростишівський (та інші) маєток, писав мемуари французькою мовою. Може, завдяки цьому заприятелював з Оноре де Бальзаком і був свідком на його шлюбній церемонії з Евеліною Ганською у Бердичеві. Ґустав також товаришував з декабристами, за що був ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Пушкін присвятив йому одну з поезій.

Син Ґустава, Кароль Олізар був повною протилежністю батька. Сучасники згадують його як «дуже енергійного чоловіка, але пияка». Молоді роки він провів на Кавказі, де мав безліч дуелей, з яких завжди виходив переможцем. У палаці влаштовував багатоденні прийоми, і любив повторювати, що «Коростишів уже 400 років належить Олізарам». Скінчив Кароль погано: від нього втекла дружина, і останні дні він доживав у сестри у Варшаві, де помер, не маючи ще й 50 років.

Двоповерховий палац Олізарів стояв поруч з костьолом. До революції в ньому зберігались колекції творів польських художників XVIII століття. Серед них картина «Сесія Люблінського трибуналу, очолювана коронним стольником Каетаном Олізаром в присутності короля Станіслава Авґуста» (1781 р.). У палаці зберігались також стародруки та інкунабули, серед яких рідкісне видання Верґілія 1476 року, середньовічні документи та листи. На сьогодні від резиденції залишилось лише чотири колони, під якими дуже люблять фотографуватись молодята. Найдивнішим є те, що споруду зруйнували не за радянських часів, а наприкінці 90-х років минулого століття. Схоже, комусь із владних структур міста не вистачало цегли на дачу…

Поруч вціліла будівля старої літньої бібліотеки Олізарів у стилі німецьких фахверкових будинків. Спускаємось сходами до захаращенного парку, який колись, як кажуть, був «маленькою Софіївкою». З тих часів залишились хіба два штучних озерка з насипаними посеред острівцями, на яких в часи графів стояли мальовничі альтанки. Проте, дехто з місцевих жителів все ж намагається якось облаштувати парк. Наприклад, скульптор Віталій Рожик, чиї авангардні твори прикрашають берег озера. До речі, поруч з парком, на скелі Філінського є набагато давніша скульптура – кам’яна жаба, що є давньослов’янським ідолом. Її підняли з дна Тетерева за наказом тих таки Олізарів. Граф Ґустав щорічно, 24 червня, проводив під скелею «свято регати» для рибалок на човнах (вони називали її на свій манер – «свято рогате»). Переможця нагороджували трьома рублями сріблом, сірою баранячою шапкою і червоним кунтушем.

Повертаючись до парку, підійдемо до джерела з цілющою водою. Воно дзюрчить прямо під одним з парканів приватного будинку Набираємо води в пляшку і рушаємо далі…