Ставищенський район

Ставищенський — найпівденніший район Київщини. Його центр Ставище — селище міського типу — розташовано на річці Гнилому Тікичі (басейн Південного Бугу), за 6 кілометрів від автомагістралі Київ-Одеса, віддаль від Києва — 136 кілометрів.

Ставищенська земля має давню історію. Про це свідчать знахідки знарядь праці періоду неоліту. А численні кургани, курганні групи й поселення є підтвердженням існування в цьому краї культури та життєдіяльності в давньоруські часи.

У період Київської Русі поряд зі слов’янами тут проживали племена торків, берендеїв, гірських клобуків, які разом охороняли південні рубежі держави.

У 80-ті роки XI століття знаходимо відомості про Торчеськ (нинішнє село Торчиця), що став столицею торків. Місто Торчеськ у 1093 році прославилося героїчною обороною від навали половців. У «Літописі Руському» детально описано оборону міста.

У літописах IX-XIII ст. згадуються найдавніші поселення району, на терені яких знаходяться і сучасні села Винарівка, Стрижавка. З приєднанням українських земель до Великого Князівства Литовського в прикордонних та найбільш важливих напрямках була побудована лінія захисту. На цій оборонній лінії у вигідному, із військового погляду, географічному положенні, розташовані Ставище і Торчиця (на стратегічному південному напрямку держави). Припускають, що саме в цій місцевості на прикордонні між Литвою і ордою ще до Синьоводської битви (1362 р.) приблизно в 1355—1356 рр. було укладено ту доленосну угоду про мир між правителями орди і Литви. На честь укладання угоди та в ім’я литовського князя Любарта, чоловіка доньки галицько-волинського князя Юрія II, останнього з роду Романовичів, поселенню, де було укладено угоду з побудованою тут фортецею, дали назву Любомир.Також відомо, що Любомир містився на правому, або південному, боці Тікича, відомого тепер під назвою Розкішна. Місто Любомир було набагато більшим, ніж Ставище. Збережені нині акти свідчать, що за Сігізмунда Першого Любомир був власністю короля. Розорене кримськими татарами, місто тривалий час залишалось без жителів, а коли знову почало заселятись, то на його місці залишалися лише ставки, яких на 20 верст було сто, за що й отримало свою теперішню назву.

Час заснування Ставища встановити важко. З письмових джерел відомо, що вже в 1600 р. польський магнат Ружинський за участь в успішному поході на Молдавію отримав низку земельних наділень, серед яких було й Ставище. Цей документ і є першою письмовою згадкою про його заснування.На 1635 р. Ставище згадується вже як містечко, що мало оборонні укріплення та військовий гарнізон.

Населення Ставищенщини брало активну участь у визвольній війні 1648-1654 рр. На території району було сформовано три сотні козаків: Ставищенська, Торчицька, Стрижавська. Ці загони підпорядковувались гетьману Хмельницькому і входили до складу Білоцерківського полку. У роки народно-визвольної війни в Ставищі неодноразово бував Б. Хмельницький. У 1649-1650 рр. під час підготовки до молдавського походу Ставище стало одним із пунктів, де Гетьман збирав військо.

Після дрижипільської битви в січні 1655 року частина жителів Ставища емігрувала на Слобожанщину, де оселилася на річці Сумна заснувавши поселення Суми. Нині це обласний центр.

У 1664 році ставищани вирізали гарнізон поляків. Протягом 5 місяців 1665 року 16 тис. козаків та озброєних міщан захищали місто, яке перебувало в облозі військами поляків на чолі з королем Я. Собеським та його намісником в Україні С. Чарнецьким, реєстровими козаками на чолі з гетьманом правобережної України П. Тетерею та татарами. В 1666 році ставищани знову повстали проти польської шляхти, розбивши великий загін Маховського. У цьому ж році С. Чарнецький зібрав полки і вирушив на Ставище. В нерівній кровопролитній битві з переважними силами противника ставищани зазнали поразки. Ставище було зруйновано і спустошено, його укріплення і всі шість церков спалено, велику кількість жителів страчено.

У 1702 —1704 рр. селяни Ставища брали участь у народних повстаннях, очолюваних С. Палієм та С. Самусем, а також у гайдамацькому русі під керівництвом М. Теслі. За народними переказами, у селі Сухий Яр бував Іван Гонта, відомий ватажок гайдамаків. Викопана ним криниця й досі зветься Ґонтиною.

Згодом у 1774 р. польський король Станіслав Понятовський подарував коронованому гетьманові К. Браницькому Білу Церкву, Ставище та 134 села Білоцерківського полку в довічне володіння. Нащадки Браницького мешкали в Ставищі до 1918 р.

Після возз’єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії Ставищенський край увійшов до Таращанського повіту Київської губернії. Центром Ставищенського району Ставище стало 7 березня 1923 р.

Згубною для ставищан була масова колективізація 1927—1932 рр. Штучний голодомор 1932—1933 рр. забрав майже кожного п’ятого жителя району. Лише в селі Журавлиха померло 700 чоловік. Сотні було репресовано в 1937—1938 рр.

А потім була Велика Вітчизняна війна, яка забрала життя 3939 синів і дочок краю. Зруйноване господарство довелося відбудовувати повоєнному поколінню. Район вистояв, вижив, прийшов час відновлювати народне господарство…

На землях хліборобських племен і сьогодні живе та працює Ставищенщина — південна перлина Київської області. Пройшовши з Дня проголошення незалежності України складний і тернистий шлях, район усупереч багатьом труднощам став самодостатнім колоритним адміністративним регіоном з притаманними лише йому господарсько-економічними особливостями, своєрідними рисами побуту, духовного життя населення.

Культурно – освітнім центром Ставища є народний краєзнавчий музей, заснований у 1985 р. У ньому міститься картинна галерея відомих українських художників, цікаві зали з експозицією, присвяченою природі, історії краю з найдавніших часів, зал декоративно-ужиткового мистецтва та багато іншого. Будинок, де функціонує музей, належав графам Браницьким. Це пам’ятка архітектури кінця XVIII ст. Знаходиться він на території старовинного парку, засновником якого вважають академіка Антона Аджейовського.

Парк слугує окрасою Ставища, місцем відпочинку її жителів. Серед листяних дерев неважко помітити незвичайну сосну: її величезний стовбур нагадує музичний інструмент — ліру. Вік цієї «красуні» сягнув 200 років. У розповіді про Ставище С. Чернілевський так згадує про неї: «Тут не тільки люди, навіть сосни в честь мистецтва лірами ростуть!»

5 липня 1997 р. в парку було відкрито пам’ятник воїнам-афганцям, уродженцям Ставищенщини, які загинули при виконанні інтернаціонального обов’язку в Афганістані. «Слава Вам — безмежна, пам’ять про Вас вічна», — такі слова викарбувані на граніті.

Ставищенська земля подарувала Україні видатного освітянського діяча й етнографа — Тадея Рильського, доктора медичних наук П. В. Родіонова, мистецтвознавця В. О. Щавинського, поета Ю. Залеського, співака Петра Ординського та багато інших.

Ставищенський край багатий не тільки діячами освіти, науки та культури, а й дипломатами: М. А. Славинським, О. Г. Білорусом, А. М. Зленком. Останній двічі був міністром закордонних справ України.

Мешканці Ставищенщини брали активну участь у ліквідації аварії на Чорнобильскій АЕС. За мужність і героїзм підполковника Нагаївського Г.В. нагороджено орденом Червоної Зірки та срібною медаллю інститута Святого Мартіна (Італія), а пілота гелікоптера Мельника М. М. названо Героєм Радянського Союзу.

Ще цікаві місця: