«Город Васильков в 37-ми верстах от Києва, на левом берегу речки Стугна, разбросан среди яров и гор в довольно живописном положении. На возвышении, господствующем над целым городом, среди валов, насыпанных по бокам, возвышенно стоит каменный Антониево-Феодосиевский собор». Так у середині XIX ст. писав про Васильків український краєзнавець Л. Похилевич.
Васильків (рус. – Васильков) — одне з найдавніших міст Київської області. Князь Володимир Святославович назвав його Василів — своїм новим іменем, яке взяв після прийняття християнства. Уперше в літописах Василів згадується в 996 р., коли князь Володимир під стінами Василева вступив у бій з військами печенігів і зазнав поразки, ледве врятувавшись. Це сталося в день Преображення Господнього, і князь дав обітницю спорудити храм. Через рік у місті було влаштовано восьмиденний банкет з нагоди освячення нового храму. Нібито саме тоді князь сказав знамениті слова: «Русі веселіє єсть пити, і не може вона без того бути…»
Уже тоді Василів відігравав помітну роль в економічному та політичному житті русичів. Тут пролягав так званий Василівський торговий шлях з Русі до країн Західної Європи. За містом утвердилася слава й важливого стратегічного пункту: земляні вали та глибокі рови, заповнені водами Стугни, були відчутною перешкодою для численних ворогів, які прагнули захопити Василів — вигідний плацдарм на підступах до Києва.
Місто стало називатися Васильковом з 1157 р., коли син київського князя Юрія Володимировича Василько одержав його в удільне володіння.
Багато бачив Васильків за свою історію. З 1240 р. тут господарювали ординські завойовники, які перетворили мальовниче місто на згарище і пустку.
У другій половині XIII ст. Васильків перейшов у володіння Києво-Печерського монастиря. Гадають, що у Василькові народився Феодосій Печерський (близько 1036 — 1074) — ігумен Києво-Печерського монастиря. Тут він перебував певний час. ІЦе на початку XIX ст. біля Панського ставка бажаючі могли оглянути Васильківську печеру, у якій він, за переказами, рятував душу. На цьому місці в XIX ст. була збудована каплиця, до якої щороку 3 травня, у день св. Феодосія, влаштовували хресний хід з міських церков.
У середині XIV ст. разом з київськими землями Васильків відійшов до литовської держави.
Великих руйнувань зазнало місто під час національно-визвольної війни 1648 — 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти. Тривалий час після цього Васильків не міг відновити втрачених позицій. Лише наприкінці XVII ст. почалося відродження міста.
Гість сучасного Василькова неодмінно зауважить в обрисах міста зв’язок століть. Неподалік від центральної вулиці, де зосереджено споруджені за останні роки культурно-мистецькі заклади, височать бані визначної історико-архітектурної пам’ятки — собору святих Антонія і Феодосія. Він збудований у 1758 р. кріпаком Києво-Печерського лаври, «майстром кам’яних справ» С. Ковніром.
Звідси видно й залишки Змійових валів, стародавніх оборонних споруд, де колись стояв зі своїм військом Юрій Долгорукий.
Окрасою міста є Миколаївська церква, споруджена в 1792 р.
А ось інша епоха. Про неї нагадує барельєф з портретами декабристів. Керівниками Васильківської управи Південного товариства декабристів були С. І. Муравйов-Апостол та М. П. Бестужев-Рюмін. Повстання Чернігівського полку підтримали розквартировані у Василькові військові частини. Захопивши місто, повстанці пройшли через Велику Мотовилівку та Пологи, але каральні війська придушили повстання.
Відвідавши в 1845 р. Васильків, Т. Шевченко насамперед побував у місцях, пов’язаних з повстанням декабристів. Поет вірив, що ідеї декабристів «зійдуть і ростимуть, і у люди вийдуть».