Рокитнянський район

Рокитнянський район (рус. – Рокитнянский район, eng. – Rokytnyansky district) знаходиться в південній частині Київської області. У загальній території Київщини його площа становить 661,5 км2, або 2,3%. Район лежить у межах Придніпровської височини, тому в ландшафті переважають пологі гори, вкриті густими лісами з дубовими, грабовими, ясеневими, сосновими деревами. Мальовничі яри, долини, що пологими схилами переходять одна в одну, — усе робить ці землі напрочуд привабливими, барвистими.

Люди здавна полюбили цей край: перші людські поселення Рокитнянщини археологи датують VI—III тисячоліттям до н. є. Землі району «подарували» науковцям багато знахідок, серед яких, мабуть, перше місце займає керамічний посуд, що став відомим усьому світу завдяки розшифруванням малюнків, зображених на ньому. Поблизу села Ромашки в 1899 р. археологом Вікентієм Хвойкою під час розкопок могильників було знайдено керамічний, прекрасно оздоблений глек з подвійною ручкою. Малюнки на ньому ретельно вивчили вчені і зробили відкриття, що дало змогу чітко уявити спосіб і ритм життя народів, яких об’єднувало поняття «черняхівська культура». Цей термін, вживати який почали після відомих археологічних відкриттів Хвойки при розкопках древніх поселень поблизу села Черняхів, об’єднав численну (до 4 млн. людей, за оцінками деяких вчених) групу племен з територією проживання від південних земель сучасної Німеччини до південних рубежів України. «Черняхівська культура» є значно молодшою за «трипільську», бо часом існування її були 200—500 рр. н. е. Осілий спосіб життя, тривале перебування великих груп людей на одному місці передбачали регулярне землеробство, налагоджене господарство тощо. Римські монети, що траплялися майже на всіх розкопках городищ того періоду, дають підстави стверджувати: грошовий обіг в ті часи був доволі широким і сталим, жвавою була торгівля. Серед римського імпорту, що знайдено на черняхівських землях, перше місце належить монетам. Отже, торгівля черняхівських племен з Римською імперією мала активний баланс — вони давали римлянам товарів більше, ніж одержували від них. Найбільш важливою статтею вивозу було збіжжя, оскільки римляни відчували велику потребу в хлібі, а для черняхівських землеробських племен воно було їх головним багатством. Проте отримувати добрі врожаї можна лише наполегливою працею й турботливим ставленням до ланів. Малюнки на ромашківському глеку відображають основні елементи язичницького календаря, безпосередньо пов’язаного з щорічною програмою сільськогосподарських робіт. Таким чином, розшифровка карбувань керамічного глека дала відповідь на питання «хто, коли та як» жили на землях сучасної Київщини в її далекому минулому.

Славним пращурам нинішніх українців — антам — споруджено оригінальний пам’ятник поблизу села Синява. Побувайте тут обов’язково, якщо Рокитне входить до запланованого Вами туристичного маршруту. Місцева назва пагорба, поблизу якого розташований згаданий вище знак, — Божа гора. Ось ця гора… Легендарні анти, які поклонялися ідолам-богам з каменю та деревини, жили серед природи й обожнювали її сили… Хто вони, ці загадкові люди, що залишилися у спогадах кількох візантійських авторів, серед яких Йордан, Агафій, Прокопій, Феофілакт, Сімокатт? Анти та склави були окремими слов’янськими племінними об’єднаннями, котрі мали своїх вождів, військо та проводили самостійну політику. Антських царів Божа, Ардагаста, Мукосія, полководців Доброгаста, Пирогаста та інших згадують письмові джерела. Анти вирощували хліб, вели орне хліборобство й осіле тваринництво, вже користувалися залізним плугом. Мали постійні промисли, володіли ремеслами, жваво торгували з сусідніми народами. На їхніх землях археологи часто знаходили амфори, скляні, металеві вироби, римські монети тощо. Кілька таких монет було знайдено поблизу села Синява. На Божій горі, як вважають історики, стояло каплище Божа. У далекому IV ст. н. є. Бож очолив справедливу боротьбу свого народу проти готів (східно-германських племен), які хотіли заволодіти цими благодатними землями. Анти давали їм гідну відсіч, адже самі нерідко ходили в далекі походи, були сміливими та войовничими. Коли над краєм нависла ворожа загроза, цар Бож (він же Боз і Бус — по-різному його називали історики) повів свої війська на готів, їх на ту пору очолював король Вінітар. Антам спершу вдалося розбити нападників, але згодом ті повернулися вже з більшими силами. Важким був бій, у якому готам вдалося захопити Божа в полон. Люто розправилися вороги над волелюбними антами. Вони піддали полонених жорстоким тортурам, а Божа було розіп’ято. Коли на землю антів почали наступ авари, їхнє об’єднання потихеньку розпалося, і вже від VII ст. спогади про них зникають. Та не канула в Лету пам’ять. Перекази про Божа передавалися з покоління в покоління. Про нього, гадають дослідники, знав автор «Слова о полку Ігоревім». Там говориться: «І от готські краснії діви заспівали на березі синього моря: дзвонять руським золотом, славлять часи Бусові, леліють листу Шарукана…» Можливо, натяком на це ім’я є назва села Бушеве, що лежить за кілька кілометрів від Синяви по обох берегах Росі (чи не було воно колись Бусовим?). Тим паче, що саме тут виявлено залишки слов’янського городища VI—IX століть, а в сусідній Ольшаниці археологи знайшли два городищі черняхівської культури (це II—VII ст. н.е.) та скарб римських монет.

Надзвичайне піднесення, приплив сили відчуває кожний відвідувач цих легендарних місць. Уже на початку березня дубові і грабові гаї цього пригірка оживають, і перші весняні квіти є вісниками пробудження матері-природи. Пташиний гомін наповнює повітря, синє небо, земля дихає теплом — воістину Божа благодать! Мабуть, що цими місцями ретельно опікуються небожителі! Навіть такі екзотичні птахи, як страуси, комфортно почуваються поблизу цього чарівного куточка: неподалік знаходиться ферма, де ці величезні пернаті демонструють своє вбрання.

У період Київської Русі по річці Рось проходили південні кордони київської землі. Давньоруські князі завжди звертали на цю територію особливу увагу через постійну загрозу нападу кочівників, тому по Росі було споруджено оборонні укріплення — так звані Змійові вали. Проходили вони і територією сучасного Рокитнянського району — на лівому березі Росі через Рокитне й Ольшаницю. Рештки валів збереглися в урочищі «Піщане». Ярослав Мудрий заснував уздовж Змійових валів кілька міст. В 1031 р. він розмістив на Пороссі полонених поляків. Одне з таких поселень існувало і поблизу сучасного Рокитного. Рокитним і Ольшаницею володів боярин Роман. З інших джерел відоме ім’я володаря Рокитного боярина Суринова. Можливо, це одна й та сама особа. Після смерті Суринова помістя перейшло до його вдови Духани.

Сьогодні Рокитне — селище міського типу — адміністративний центр району. Топонім «Рокитне» вперше трапляється в документах XV ст. На той час унаслідок частих нападів татар містечко занепало, жителі і власники покинули його.

Документи свідчать, що у другій половині XVI ст. Рокитне стало місцем проживання українського козацтва. У 80-х рр. воно було визнано польською короною як маєток одного з ватажків реєстровиків К. Косинського. Особистий конфлікт за права на Рокитне між К. Косинським і білоцерківським старостою Я. Острозьким переріс у справжню війну, яку частіше називають першим козацько – селянським антипольським повстанням 1590—1593 рр. У 1620 р. містечко перейшло у власність магната Заславського. Навколишні землі перетворилися на об’єкт гострих суперечок між її власником і князем К. Любомирським, якого було призначено новим білоцерківським старостою. Наприкінці вересня 1626 р. козацьке військо на чолі з М. Дорошенком після переможної битви з татарами під Білою Церквою оточило на болоті в районі Рокитного великий загін Батур-Султана і повністю знищило його. У 1648—1712 рр. Рокитне було сотенним містечком Білоцерківського полку з населенням 1700 чоловік і гарнізоном чисельністю 171 козак. З Рокитним пов’язано ім’я Богдана Хмельницького. 21 травня 1648 р. він перебував тут з українським та чотирьохтисячним татарським військом, яке очолював перекопський мурза Тугайбей. У новозбудованій Воскресенській церкві (с. Синява) гетьман благословив чотири пари молодих. Після битви під Берестечком 10 вересня 1651 р. Хмельницький приймав у Рокитному посланця гетьмана Потоцького, полковника польської армії Маховського, який прибув з умовами перемир’я. Під час цієї зустрічі було погоджено, що переговори й підписання угоди між Україною та Польщею відбудуться у Білій Церкві.

У 1686 р. Рокитне, за так званим Вічним миром, відійшло до Польщі. Унаслідок другого поділу Польщі (1793 р.) Рокитнянщина ввійшла до складу Російської імперії та була віднесена до Васильківського повіту Київської губернії. Після 1861 р., коли було скасовано кріпацтво, звичне життя Рокитного поступово змінюється. Колишні кріпаки все більше втягувалися в товарно-грошові відносини. Прискорився розвиток промислового виробництва. На початку XX ст. у містечку було понад 20 дрібних підприємств та 100 крамниць.

Влітку 1920 р. на території району встановлюється радянська влада, перші кроки якої викликали масові невдоволення серед селян. У 1929—1930 рр. пройшла суцільна колективізація, а наслідком радянської аграрної політики став голодомор 1932—1933 рр. Рокитнянський район — серед територій, що найбільше від нього постраждали. Ще й досі пам’ятають старі люди, які пережили це лихо, як помирали сельчани, і нікому було поховати небіжчиків…

Сучасне Рокитне — достатньо комфортне місто, в якому добре почуваються як туристи, так і мешканці району. Працює історичний музей, експозиція якого надає можливість ознайомитися з минулим Рокитнянщини, з побутом її жителів.

На річці Рось, поблизу села Синява, біля греблі старовинного млина непогана рибалка: течія і чисті води роблять ці води сприятливими для існування багатьох видів риб.

Село Житні Гори вважається окремим населеним пунктом, але насправді воно безпосередньо межує з Рокитним. Щодо походження назви існує така історична версія.За два кілометри на північ від села Житні Гори знаходиться значне підвищення, що має назву «Могили». З усних переказів жителів села слідує, що в 1591 — 1593 рр. під час селянського повстання проти польської шляхти відбулася велика битва на території, де нині знаходяться Житні Гори. На братській могилі було насипано землю у вигляді могил, що збереглися й досі. Відтоді і стали називати це місце «Могилами». В один із посушливих років, коли населення потерпало від голоду, на могилах було посіяно жито. Врожай був дуже хорошим. Могили вкрив суцільний лан жита й нагадував житні гори. Звідси й пішла назва села. Місцева Йосифська церква, збудована з дерева в 1766 р., вважається пам’яткою архітектури.

Ще цікаві місця: