Музей «Козацькі могили»

Експозиція музею в основному присвячена подіям 1651 р. і розгорнута у сімох залах будинку, що знаходиться поруч з Георгіївською церквою. Відкрито музей 17 червня 1967 р.

Перший зал експозиції має інформативний характер. Виставлені тут матеріали розповідають про долю населення Західної Волині в контексті історії всіх українських земель від часів Давньої Русі до початку звольної війни українського народу 1648—1654 рр. Басейн річки Стир з глибокої давнини належав до території розселення східнослов’янських племен, а згодом увійшов до складу могутньої Давньоруської держави з центром у Києві, що виникла у Східній Європі в IX ст. Найціннішим експонатом періоду Київської Русі є виставлений у першій вітрині меч князівського дружинника X ст., знайдений у сусідньому селі Хотин Радзивиліського району Ровенської області. Меч виготовлений на зразок виробів рейнських майстрів IX—X ст., які звичайно наносили на клинках латинськими літерами власне ім’я. На нашому екземплярі напис складається з рисок, що є лише імітацією латинських літер, між якими трапляються знаки кирилицею. Очевидно, меч виготовлений давньоруським майстром, який не знав латини, але намагався своєму виробу надати вигляд прославлених у той час рейнських мечів. Меч із Хотина є одинадцятою знахідкою на території СРСР подібного типу, а за своїм станом, збереженням він кращий від інших.

Експоновані тут ножі, сокири, вістря стріл, окуття лопати, знайдені в околицях Пляшевої, датуються XII—XIII ст., тобто періодом розпаду Київської Русі на окремі ранньофеодальні удільні князівства. Західна Волинь у цей час увійшла до складу Волинського князівства з центром у Володимирі-Волинському, а після його об’єднання в 1199 р. з Галицьким князівством — до складу Галицько-Волинського князівства з центром у Галичі. Тут — карта земель Галицько-Волинського князівства, репродукція портрету князя Данила Галицького та дається інформація про завоювання Південної Русі ордами хана Батия в 1240—1241 рр.

Ординська навала значно послабила Південну Русь. Цим скористалися сусідні держави, і в XIV ст. землі колишнього Галицького князівства захопив польський король, землі ж Волинського та інших східних князівств — литовські феодали. Але вже наприкінці XIV ст. Польща і Литва об’єдналися, що в 1569 р. було закріплено актом так званої Люблінської унії. Тоді ж Волинь була вилучена з литовських володінь і увійшла, як Волинське воєводство, до складу Польщі. У польсько-литовській державі вся влада належала шляхтичам, які одержували від короля великі маєтки і запроваджували в них кріпосницькі порядки. Гніт феодалів дедалі зростав, а трудове населення поступово втрачало всі права, перетворюючись у власність панів. Непокірних жорстоко карали. Скульптура М. Р. Кіппіса «У неволі», що зображає кріпака з колодою на шиї, ілюструє становище селян, які не корилися панській владі.

З XV ст. нова загроза нависла над українськими землями: кримські татари спустошували країну, грабували, забирали населення в ясир. Не обминали вони й Волині. В актах Кременецького суду за 1577—1578 рр. записано, що татари в цей час «велике спустошення вчинили, самих людей в неволю і маєтності їх побрали, гумна і іншу всяку маєтність їх попалили». Український народ склав багато дум та історичних пісень про ці важкі й тривожні часи. В експозиції поруч з репродукцією тогочасного малюнка «Татари женуть ясир» наведено текст народної пісні:

Зажурилась Україна, що ніде прожити:
Витоптала орда кіньми маленькії діти.

Для оборони українських земель від татарських нападів у XVI ст за дніпровськими порогами самочинно виникла міцна військова організація — Запорізька Січ, що складалася в основному з людей, які, рятуючись від нестерпного феодального гніту, втікали у низов’я Дніпра. Відважні запорожці здійснювали сухопутні і морські походи проти Кримського ханства і турецької Османської держави, звільняли з тарського і турецького полону невільників, стояли на сторожі рідної землі.

Ілюстративні матеріали в експозиції розповідають про виникнення Запорізької Січі, її організацію, козацькі походи.

У XVI — XVII ст. на Україні нечувано поширилося потрійне гноблення. Позбавлені всіх прав, селяни змушені були працювати на своїх панів, міська біднота потрапила у повну залежність від власників міст. Українські ремісники в містах не могли належати до ремісничих об’єднань. Наприклад, у Львові їм дозволялося мати власні будинки лише на одній Руській вулиці. Навіть шляхта українського походження, на відміну від польських шляхтичів, була обмежена у своїх правах. Католицьке духовенство при підтримці короля в 1596 р. у Бресті домоглося проголошення церковної унії, що зводилась до насильного підпорядкування православної церкви на Україні і в Білорусії римському папі і примусового окатоличення населення. Відповіддю на шляхетські порядки і нестерпний гніт стали народні повстання, що прокотились по Україні в кінці XVI — на початку XVII ст. У вітрині експонуються муляжі зброї повстанців — саморобні коси і списи, які, звичайно, не могли зрівнятися зі зброєю регулярних шляхетських військ. Погане озброєння і відсутність координації дій повстанців призводили до жорстокого придушення шляхтою цих спалахів народного гніву.

У правій частині вітрини показано речі, що характеризують волинське село першої половини XVII ст. Значна частина їх виявлена при розкопках на місці Михайлівської церкви та на козацькій переправі. Тут бачимо дерев’яні вироби XVII ст. — деталі обладнання водяного млина, дно відра, коцюбу, пральник, фрагмент руків’я коси, веретено, грузило і поплавок до рибальської сіті, мотовило, кераміку, фрагменти скляних посудин і скляний куманець, залізні цвяхи, ботало (дзвінок на худобу), замок від церковної скарбонки, деталь панікадила, глиняну кадильницю. Цей предмет є, мабуть, єдиним, збереженим на території України, зразком такого типу виробів народних гончарів кінця XVI — початку XVII ст. Кадильниця складається з двох частин — нижньої мисочки та конусовидної верхньої частини з наскрізними округлими отворами. Поверхня покрита жовтою поливою. Вартий уваги й Скляний куманець. Адже досі вважалося, що цей тип посуду з’являється на Україні щойно у XVIII ст.

Зразком українського мистецтва XVII ст. є покрита живописом частина царських врат з церкви сусіднього села Митниці. Ось скарб монет, випадково знайдений 1971 р. у селі Острів на невеликому острівку серед болота в заплаві правого берега Пляшівки. Він складається з 90 срібних монет XVII ст. польського карбування. Їхня вартість — 8 польських злотих і 13 грошів. У той час за цю суму можна було купити кожух або чотири пари чобіт. Скарб, мабуть, закопав хтось із місцевих жителів у буремні дні берестецьких подій середини XVII ст. А може, саме про такі заховані цінності й співається у народній пісні:

Ой Нечаю, Нечаєньку,
А де твої гроші?
— Під містечком Берестечком
Закопані в лозах.

До народних повстань на Україні кінця XVI — початку XVII ст. приєднувалось і козацтво. Найбільш відомими є повстання під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка (вихідця із Гощі Рівненської області), Тараса Трясила. Всі вони були придушені польсько-шляхетськими військами. У 1648 р. вибухнуло найбільше з усіх попередніх повстань, яке переросло у Визвольну війну українського народу проти шляхетського гніту. На її чолі став визначний полководець і політик гетьман Богдан Хмельницький. В експозиції, крім портрета Хмельницького роботи художниці Л. Спаської, дається інформація про початок Визвольної війни та перші перемоги козацько-селянської армії під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Виклад історії першого періоду Визвольної війни завершується матеріалом про Зборівський договір 1649 р.

Наступний розділ експозиції присвячений початку другого періоду Визвольної війни, коли після невдалого походу польського гетьмана Мартина Калиновського під Вінницю козацько-селянське військо під проводом Богдана Хмельницького дійшло до території теперішньої Тернопільської області й зупинилось біля с. Колодного поблизу Вишнівця, чекаючи на прибуття підкріплення — кримських військ Іслам-Гірея III. Польський король Ян Казимир в той час збирав свої війська а Сокалі (тепер Львівської області), а 16 червня 1651 р. рушив з ними під Берестечко. На карті показано розташування обох армій, а на підставі письмових джерел відтворено шляхи їх походу під Берестечко. Козацько-селянські і татарські війська проходили через Перенятин, Козин, Боратин, Хотин і Рідків.

Микола Костомаров записав на Волині народну пісню про цей похід:

Висипали козаченьки з високої гори:
Попереду козак Хмельницький на воронім коні.
«Ступай, коню, дорогою, широко ногами,
Недалеко Берестечко й орда за нами.
Стережися, пане Яне, як Жовтої Води!
Йде на тебе сорок тисяч хорошої вроди».

У залі виставлено гармати XVII ст., серед яких — моздир (гармата з коротким стволом і широким жерлом), виявлений в Митниці.

В останній вітрині вміщено список козацьких полків, що брали участь у битві під Берестечком, та календар подій другого періоду Визвольної війни до початку Берестецької битви. Тут же — зброя, знайдена під час археологічних розкопок козацької переправи (шаблі, мушкет, кулі, порох) та загальновійськові речі — навершя прапорів і бунчука, частина речей канцелярії Війська Запорізького. Шаблі належать до двох різних типів. Одна є зразком чорної (бойової) шаблі, друга, мабуть, була здобута козаком у бою з німецьким найманцем. Ця кавалерійська шабля з дуже довгим (82 см) клинком і руків’ям, захищеним на зразок швейцарських шабель XVII ст. двома вертикальними гардами, не має у нас аналогів і, напевно, виготовлена в Західній Європі.

Знайдені на козацькій переправі залізні хрести — навершя прапорів — є рештками тих хоругов козацьких полків, що впали в болото і не потрапили в руки ворогів. Від кинутого в болото на переправі бунчука збереглося лише його навершя у вигляді невеликого списа з втулкою. Під час розкопок 1975 р. археологи несподівано натрапили на групу речей, що, очевидно, належали канцелярії Війська Запорізького. Це великий срібний каламар, менший циліндричний, покришка від третього, свічник, два замочки від шкатулок з документами та особисті речі заможного козака. Особливої уваги заслуговує срібний каламар з трьох з’єднаних один з одним циліндрів, що прикривалися фігурною покришкою з латинськими літерами «І», «О», «С» напроти кожного циліндра. Літери, очевидно, означають вид чорнила, що знаходилося в окремих відділеннях каламаря: інкауст (чорне чорнило), охра (вохра фарба жовтого кольору) та цинобер (червона, кіновар). Похідні каламарі козацьких полків збереглись у деяких музеях України. Вони мають вигляд вузьких пеналів і були розраховані лише на один вид чорнила та пристосовані до ношення писарем на поясі. На відміну від них, каламар, знайдений під Берестечком, був предметом стаціонарної канцелярії і вживався при написанні різнокольоровими літерами парадних грамот. Воскову свічку, вставлену у свічник, також знайдено на переправі.

Мабуть, ніде, крім місця Берестецької битви, не зберігся до наших днів козацький порох. У вітрині експонується порох з порохівниць, знайдених під час розкопок на козацькій переправі. Відомий французький інженер Гійом Боплан у XVII ст. писав, що «козаки роблять чудовий порох». Хімічним аналізом, проведеним у Львові та Москві, стверджено, що ці залишки складаються в основному з вугілля хвойних дерев; майже вся сірка за довгих 300 років була вимита водою, а селітра розчинилася у вологому грунті. Порох втратив свої вибухові властивості. На Україні в період Визвольної війни існувала окрема галузь ремесла по виготовленню пороху, якого величезна армія Богдана Хмельницького потребувала дуже багато. Спеціальним універсалом гетьман перед Берестецькою битвою наказував кожному козакові мати 5 фунтів (2 кг) пороху. За підрахунками історика Володимира Сергійчука, мінімальна потреба у поросі для козацько-селянської армії щорічно становила майже тисячу тонн.

Другий зал займає діорама (худ. М. Ю. Машкевич), що відтворює початковий етап битви під Берестечком. На ній бачимо, як полки шляхетської кінноти на чолі з Яремою Вишневецьким вриваються у ще не закінчений табір козацьких військ. Козаки й селяни хоробро дають відсіч ворогові й змушують його до відступу.

Експозиція третього залу починається з вітрини, в якій демонструються виявлені розкопками на місці переправи зразки козацького озброєння — мушкети з ударними та колісними замками.

Протягом XV—XVII ст. з розвитком виробництва ручної вогнепальної зброї в Європі з’являються мушкети спочатку з ґнотовим, потім з колісним, а відтак — ударним замком. Ладунок (порція пороху і куля) забивався у ствол таких мушкетів шомполом. Мушкети з ґнотовим замком не мали курка, а порох у стволі запалювався від тліючого гнота, що у відповідний момент прикладався до ладунку. Курок ударного замка із затиснутим у ньому кремінцем, вдаряючи у вертикальне кресало, висікав іскру, яка запалювала порох на полиці біля просвердленого у задній частині ствола бічного отвору. Куля з мушкета потрапляля в ціль на віддаль до 500 м. За свідченням іноземних мандрівників козаки були надзвичайно влучними стрільцями. Так, венеціанець А. Віміна у 1650 р. записав, що бачив серед козаків таких стрільців, які «кулею гасять свічку, відсікаючи нагар так, що можна подумати, наче це зроблено щипцями».

Мушкет з колісним замком належить до більш давнього типу ручної вогнепальної зброї, характерної для другої половини XVI — початку XVII ст. Курок його замка із затиснутим в ньому кусочком піриne діяв у протилежному до польоту кулі напрямку; він не вдаряв, а лише нахилявся над зубчастим коліщатком, що оберталося внутрішньою пружиною після натиску на спусковий гачок. Зубці коліщатка кресали з піриту іскру, яка запалювала порох на полиці, а вогонь через бічний отвір у задній частині ствола викликав вибух ладунку. Пружина накручувалася спеціальним гайковим ключем, що накладався на чотиригранний стрижень в центрі коліщатка. Разом з мушкетом експонується і ключ до його замка художньої роботи. На округлому, ажурному, прикрашеному гравіруванням щитку його руків’я — двостороннє зображення Георгія Побідоносця і круговий латинський напис, що чітко зберігся лише з одного боку: «Благословеніє Господа робить [людей] багатими». Кінець руків’я служив викруткою для гвинтів під час розбирання й чищення мушкета. Ключ був виготовлений в якійсь польській майстерні зброярів, і йому відома лише одна аналогія, що зберігається в Ленінграді в колекції державного Ермітажу. Два інші мушкети — з ударними замками. Досі вважалося, що ударні замки набули поширення в Європі лише в другій половині XVII ст. Однак більшість знайдених на місці Берестецької битви мушкетів має вже ударні замки, що свідчить про забезпечення козацько-селянської армії більш досконалою, як на той час, зброєю.

У вітрині — фото фрагмента барельєфа із саркофага польського короля Яна Казимира. На барельєфі зображено козаків під час бою. Король у 1668 р. відмовився від престолу і виїхав у Францію, де й помер у 1672 р. Його поховано в церкві Сен-Жермен-де-Пре в Парижі. Саркофаг прикрашено барельєфом (скульптор Жан Тібо, 1672 р.) з єдиним відомим тогочасним зображенням битви під Берестечком. Тут чітко видно, як козаки застосовували вогнепальну зброю: вони вишикувалися у три ряди: перший стріляв з мушкетів, другий готувався до пострілу, третій ладував рушниці. Козаки одягнуті у свитки, шапки зі cмушевою оторочкою і чоботи. Озброєні мушкетами та шаблями при лівому боці, з порохівницями ззаду на поясах. Козак на передньому плані без шапки, має вуса, а на голові — чуб-оселедець. У правій частині барельєфа козацький полковник, одягнутий в кирею та опанчу, з шаблею при боці й перначем у правій руці веде свій полк до бою.

Друга ілюстрація у вітрині є фотокопією гравюри голландського художника Вільгельма Гондіуса. На ній — взяті в полон під Берестечком козаки. Під їхніми ногами лежить зброя: шаблі та лук зі стрілами.

Експоновані шаблі належать до відомого у королівській Польщі типу карабел. Вони мають легко вигнуті клинки, що закінчуються загостреним з обох боків розширенням, так званим молотком. Козаки використовували шаблі, що мали на перехресті вузький перстень для великого пальця правиці, тому таку шаблю нелегко було вибити з руки. У документах кінця XVI—XVII ст. згадується як окремий тип «козацька шабля». Однак досі ще не вдалося з’ясувати, якою вона була. Можливо, що козацькою називали просту бойову шаблю з коротким кривим клинком без поздовжніх рівців і з перснем для пальця на перехресті. Таку шаблю знайдено на козацькій переправі.

З інших предметів озброєння у першій вітрині експонуються дерев’яний шомпол з металевим окуттям кінця (мабуть, до ладування пістоля), вістря перської піки з обламаною втулкою (можливо, трофей козака в бою з польським шляхтичем), порохівниця у вигляді рогу достатку, що відрізняється від порохівниць, які використовувались у польсько-шляхетській армії, чекани — невеликі сокирки з півокруглим лезом і коротким чотиригранним обухом зі збереженими дерев’яними держаками та келеп з частиною держака.

Під час розкопок знайдено 24 простих і орнаментованих чекани і держаками та без них і два келепи (келеп — зброя, в основному призначена для пробивання металевих панцирів, має довгий загострений клівець, багатогранний обух і довгий дерев’яний держак). В руках міцної людини келеп був страшною і дуже ефективною зброєю. В українських народних піснях часто згадується келеп як зброя козака. Так, у думі «Про козака Голоту» співається, що козак Голота «до татарина прибуває, келепом межі плечі гримає».

Консервуючі властивості торфу на місці переправи зберегли для нас козацькі речі з дерева і шкіри. Унікальний експонат — велика шкіряна сумка, яка, мабуть, використовувалася для перевезення багажу на в’ючних конях. Подібних речей на території України досі не виявлено. Ці безцінні знахідки дозволяють скласти повніше уявлення про озброєння та спорядження козацько-селянської армії.

До найважливіших проблем функціонування армії в XVII ст. належало забезпечення її провіантом, зброєю, порохом, а також матеріалом для виготовлення куль. Оскільки на Україні не було родовищ свинцю, то доводилося його купувати на ринках, куди цей метал привозили з інших країн. Під час війни торговельні зв’язки припинялись, і свинець ставав дефіцитним товаром. Тому Богдан Хмельницький завбачливо спеціальним універсалом наказував кожному козакові мати в запасі кіп (300 штук) куль. Звичайно, такий наказ було нелегко виконати, адже свинцю на ринки потрапляло мало, до того ж він дорого коштував, тож, запаси козаків були невеликі. В окремих гаманцях, виявлених а переправі, знаходилося не більше 60—70 куль.

У вітрині — кулелійки — інструмент для відливання куль різних типів, свинцеві зливки, зокрема з клеймом майстерні (мабуть, в Олькуші поблизу Кракова).

Тут і знаряддя (зубила) до рубання зливків на частини, і заготовки куль у вигляді малих циліндрів, зразки готових виробів — кулі різного діаметра для різних калібрів зброї. Нестачу свинцю козаки компенсували збиранням різних речей з легкоплавких металів. Під час походу до Берестечка вони, очевидно в якомусь панському палаці або костьолі, виламали вікна, а свинцеві рами згорнули у клубки і розділили поміж себе. При розкопках переправи знайдено чотири такі рами, що дають уявлення про розміри і форми вікон. 1981 р. виявлено половину рами округлого вікна, що знаходилось, мабуть, у стіні якогось костьолу над вівтарем, а 1983 р. за ЗО м від попередньої знахідки вдалося розшукати другу половину цієї ж рами.

З історичних документів відомо, що керівник антифеодального повстання 1651 р. у Краківському воєводстві Костка Напєрський, обложений військами краківського архієпископа в Чорштинському замку, наказав своїм людям вибивати вікна і перетоплювати свинцеві рами на кулі. Тож і козаки брали все, з чого можна було зробити кулі.

У вітрині бачимо цинкову церковну тарілочку — дискос із зображенням хреста на Голгофі та написом кирилицею: &laquio;ІС ХС НІ КА» (Ісус Христос Перемагає). Дискос знайдено згорнутим у трубочку, всередині якої знаходився великий злиток свинцю. Про загальну байдужість козаків до релігійних справ пише наприкінці XVI ст. польський хроніст М. Стрийковський.

На плані, вміщеному над вітриною, показано розташування обох армій перед Берестецькою битвою.

А ось знайдені на місці битви предмети озброєння й речі польської шляхти — фрагмент меча, бойова сокира (балта), гусарські чоботи й шабля, гарматні ядра. У середині XVII ст. мечів уже не було на озброєнні європейських державних армій. Однак шляхта з посполитого рушення прибувала у військо зі зброєю, успадкованою від батьків або дідів. Цим і пояснюється знахідка меча на місці Берестецької битви.

У XV—XVI ст. польський королівський уряд розпочав формувати за угорським зразком полки гусарів, в основному з сербів (сербське слово «гусар» означає розбійник). Але на відміну від Угорщини, де гусари належали до легкої кінноти, у Польщі вони перетворились у важку кавалерію, що згодом стала привілейованою частиною королівської армії. На малюнку бачимо польського гусара XVII ст. у повному озброєнні з концежем (простою шаблею) і парою пістолів біля сідла, шаблею при боці, довгим списом та крилами з орлиних пер на дерев’яних рамах, прикріплених до панцира на спині. Тут же знайдено на переправі типово гусарські чоботи з високою передньою частиною халяви, фрагмент гусарського списа з залізним вістрям, кінські підкови та шаблю з гардою (металева пластина для охорони руки) на руків’ї. Цей тип шабель був на озброєнні у польських гусарів. З ольстра (футляра для пістоля) збереглася лише його нижня шкіряна частина; верхня, що прикривала замок і руків’я пістоля, була з тканини. Балту — подібну за формою до бердиша сокиру з широким півокруглим лезом і коротким обухом — піхотинець королівської армії носив ззаду за поясом і користувався нею у ручному бою.

Експоновані гарматні ядра знайдено в різних місцях на полі битви: одне — під час розкопок на переправі, а декілька — поблизу села Митниці. З особистих речей польських шляхтичів бачимо тут два католицькі нагрудні хрестики, дев’ять свинцевих ґудзиків від верхнього одягу та кварцитову гербову печатку з персня, знайдені на переправі у козацьких гаманцях.

Наступна тема експозиції присвячена участі ратних людей Московської держави у битві під Берестечком. Виставлено два мушкети роботи московських зброярів, знайдені на переправі, аналогічні екземплярам, виготовленим у XVII ст. майстрами Василем Дроновим і Андроном, що зберігаються в Оружейній Палаті Московського Кремля. Разом з одним мушкетом експонується й шкіряний футляр, у якому він знаходився. Про існування у XVII ст. таких засобів зберігання рушниць досі було невідомо ні з письмових джерел, ні з існуючих колекцій середньовічної зброї. Поблизу острова Гайок на лінії ймовірної переправи селян знайдено бердиш московського стрільця — сокиру з лезом у формі півмісяця, нижній кінець якого переходить у полоску, так звану косицю, що кріпилася цвяхами до верхньої частини довгого держака. У XVII ст. лише московські стрільці вміли користуватись бердишами такого типу; вони спеціально навчалися прийомам бою цією зброєю. А от в руках недосвідченої людини бердиш міг стати причиною її загибелі.

Недалеко від Гайка знайдено також мідну нагрудну іконку XVII ст. московської роботи, а на переправі — два металеві хрестики, оздоблену слоновою кісткою порохівницю донської роботи та кістяк людини з великою латунною сережкою на місці правого вуха. Якщо мушкети й порохівниця могли потрапити на Україну торговельним шляхом, то бердиш, іконка, хрестики та знайдена біля одного кістяка сережка могли потрапити під Берестечко лише з людьми, які користувалися ними. Слід пам’ятати, що на Україні з XIV до кінця XVIII ст. не було звичаю носити нагрудні хрестики чи іконки. Ці речі можна вважати доказом перебування під Берестечком, мабуть, нечисленних загонів донських козаків і московських стрільців, а факт виявлення їх на переправах, тобто на лінії відступу козацько-селянських військ, підтверджує, що власники цих речей знаходились у таборі до останнього дня битви і, відступаючи, гинули разом з українськими братами.

З інших речей у цій вітрині заслуговує на увагу російський кистень — бойова гиря, прикріплена ланцюгом до короткого держака.

Козацьку зброю показано також у п’ятій вітрині. Крім стволів мушкетів, шабель, фрагмента келепа, чеканів, бойових сокир і ножів, експонуються знайдені на козацькій переправі разом з залишками сагайдака дев’ять стріл до лука із залізними наконечниками різних типів. Ця зброя ще в XVII ст. була поширена як у козацьких полках, так і в легкій кінноті королівської армії. На гравюрі Вільгельма Гондіуса, до речі, показані лук і сагайдак зі стрілами, як зброя полонених під Берестечком козаків. Натруски — малі порохівниці, з яких підсипали дрібний порох на полиці вогнепальної зброї, — різноманітні за типами. Тут і металева та дерев’яна пляшечки, і рогова натруска у вигляді стилізованого коника та інші.

Експоновані уламки шабель та переламаний ствол мушкета, знайдені на переправі, свідчать, що переправа військ проходила з боєм, козаки і селяни чинили опір ворогам, а не гинули у паніці ніким не переслідувані, як пишуть шляхтичі — учасники битви. Поряд — заряд козацького мушкета — куля, обгорнута тканиною, вийнята зі ствола рушниці. Дві легко деформовані мушкетні кулі виявлено між ребрами загиблих поблизу островка Гайок.

На картині (худ. В. В. Полтавець) відтворено момент бою козаків з польсько-шляхетськими військами.

У четвертому залі у вітрині зліва контурні малюнки і оригінальні речі з розкопок характеризують склад козацько-селянського війська, зокрема класове розшарування українського козацтва. Так, біля малюнка представника козацької верхівки — інкрустований латунню ствол легкого мушкета (карабіна), шляхетська шабля (карабела), ше одна шабля в оригінальних піхвах, оздоблених латунним окуттям, чобіт з м’якої, добре виправленої шкіри. На поясі — ладівниця, зроблена із спаяних одна з одною металевих трубочок, в яких були ладунки — заздалегідь відмірені і всипані у паперові мішечки порції пороху та кулі. Ладівниця значно спрощувала процес ладування зброї, бо звільняла козака від необхідності перед кожним пострілом відмірювати кількість пороху. Досить було вийняти підготовлений раніше мішечок з трубки ладівниці, розірвати, всипати набій у ствол зброї й притиснути шомполом. Ладівниць такого типу в польсько-шляхетській армії не було. Вважалося, що ладівниця набула широкого розповсюдження лише у XVIII ст. Тому й думу «Смерть козака-бандуриста», в якій співається, що лежить козак посічений, порубаний «і в ладівниці — ні ‘днісенького-набою», дехто з дослідників схильний був датувати XVIII ст. Друга ладівниця показана у збереженому шкіряному футлярі, і поруч — порохівниця конусоподібної форми, виготовлена з покритого шкірою дубового наросту. Цій своєрідній формі порохівниці на заході також не знаходимо аналогів. Під час розкопок на переправі виявлено кілька таких порохівниць.

Натруски багатих козаків, часто художньо виконані, мають форму орнаментованих рогових стилізованих фігурок коників. Заможні козаки носили на киреях орнаментовані срібні ґудзики, користувалися столовими ножами та двозубими виделками зі срібним окуттям, які тримали у спеціальних шкіряних футлярах, мали латунні гребінці, а в прикрашених червоною тканиною гаманцях подзвонювала немала сума грошей (до 9—10 польських злотих у великій монеті — німецьких талярах і голландських флоринах), а інколи й зливки срібла, що також були платіжним засобом.

Рядовий козак носив прості юхтові чоботи, мав важкий мушкет, просту «чорну» шаблю з перснем для пальця на перехресті. На деяких шаблях — клеймо майстерень, де вони були виготовлені (хрестик, серп, літера «К»). Ці знаки досі ще не вдалося розшифрувати. Значна частина знайдених на переправі мушкетів має вже нарізні стволи (їх називали у козацькому війську «гвинтівками» або «винтівками»), а приціл інколи прикритий металевою трубочкою, що давало змогу цілитись проти сонця. Всі мушкети на кінці стволів мають металеві мушки. Козацька піхота використовувала також списи. Збруя кіннотника складалась з вуздечки з вудилами та простого сідла без стремен.

Селянські повстанці приходили у військо в домашньому одязі, з саморобною зброєю. Експонуються єдині на Україні зразки селянського взуття XVII ст. (шкіряні ходаки) та унікальні предмети озброєння повстанців — сокира й вістря списа простої ковальської роботи, наконечник списа, перероблений з залізного окуття дерев’яного рала, бойовий серп, знайдений з уламком довгого держака, бойові коси. У деяких західноєвропейських колекціях збереглася зброя селянських повстанців XVII ст. Так, бойовий серп, дещо відмінний від нашого, відомий у Німеччині, а бойова коса зберігається в лондонському замку Тауер. Про вживання кіс козаками і повстанцями, в тому числі й під Берестечком, згадують численні письмові джерела. В час Визвольної війни косами воювали навіть жінки. Так, в описі здобуття польсько-шляхетськими військами в 1651 р. замку в Трилісах говориться, що під час штурму загинув шляхтич Струс, «якого баба два рази косою вдарила, коли він увірвався до замку». Однак досі на Україні бойові коси не були знайдені. Наші знахідки відрізняються від робочих знарядь іншим нахилом так званої п’ятки (місця кріплення до держака — кіся) та наявністю (як на клинку шаблі) поздовжніх рівців на лезі. Ніде також не збереглися зразки дерев’яної селянської зброї, про яку згадують письмові джерела. На гравюрі Вільгельма Гондіуса видно полонених під Берестечком селян, під ногами яких лежить їхня зброя — сокири, чекан, коса та дерев’яна колотушка з довгим держаком. Виявлена при розкопках колотушка експонується у вітрині. На контурному малюнку селянського повстання бачимо також шкіряний кисет для тютюну, а поруч — частина дерев’яної люльки.

У простінку — речі, виявлені біля окремих кістяків на переправі. Тут — дерев’яна ложка, викрутка, гак для підвішування шаблі на поясі, гаманець з кулями, монетами, кремінцями та жіночим перснем, знайдені поблизу скелета козака, який не дійшов декілька кроків до берега. Друга група експонованих речей — рештки коробочки зі свинцевими кулями до мушкета, прикрашеної кістяними орнаментованими накладками — знаходилися на грудях хлопчика 12—14 років, який, рятуючи меншу дитину, загинув разом з нею під берегом.

В іншій вітрині — зразки вогнепальної зброї: мушкети, карабіни, аркебуза і бандолет. Найраніший тип мушкета представлений стволом рушниці з ґнотовим замком, який не мав ні курка, ні кресала і склядався лише з прикріпленої біля отвору в стволі полиці для запалювання пороху та гачка з затиснутим на кінці тліючим ґнотом. Досконалішою зброєю були аркебузи і мушкети з колісними замками, що розрізнялися за розмірами і формою прикладу: аркебуза була легшою від мушкета і мала в нижній частині прикладу дощинку, що прикладалася до щоки стрільця (тому називається «щокою7raquo;). В середині XVII ст. аркебузи і мушкети з колісними замками поступово замінюються зброєю з ударними замками. Аркебузи зберігаються в основному лише як виготовлена на замовлення мисливська зброя з багато орнаментованими дерев’яними частинами і гравірованими замками. У вітрині — знайдені на козацькій переправі мисливські аркебузи з різьбленими прикладами. Козаки в бою користувалися цією мисливською зброєю нарівні з мушкетами. Карабінами (легкими мушкетами) та короткими бандолетами з ударними замками були в основному озброєні кіннотники. Експоновані зразки цієї зброї походять із розкопок козацької переправи.

Два великі мідні казани теж знайдено на переправі. У кожному з них можна було приготувати їжу на десять чоловік. В одному казані помітні залишки страви, що прикипіла до дна. Поруч — зразки козацьких ножів. Розкопками підтверджено, що кожен козак мав два, три, а то й чотири ножі. Один з них він, як правило, носив на поясі у шкіряному футлярі, інші — в сумці. В двох випадках відмічено, що інколи ніж тримали за халявою чобота. Ножі були різних розмірів, мали дерев’яні і кістяні руків’я. Суцільно залізні екземпляри, можливо, були метальною зброєю. Козаки, мабуть, ножами голилися.

Цікава колекція дерев’яних ложок. Держаки деяких з них прикрашені різьбою. Всупереч поширеній думці, що кожний козак тримав ложку за халявою, при розкопках з’ясовано: він носив її на поясі у шкіряному футлярі. Це свідчить про доволі високий рівень культури на Україні в XVII ст. А от великою двозубою виделкою, можливо, вибиралися з рідкої страви шматки м’яса. Однозубі похідні виделки з кільцем у верхньому кінці належать до типу, відомого в усій Європі ще в період раннього середньовіччя. Вони одночасно служили рожнами для смаження м’яса.

Єдиним на Україні зразком дерев’яного посуду XVII ст. є знайдений на переправі черпак у вигляді півкулистої чашки з орнаментованим різьбою держаком. Поруч експонується також глиняний зелений полив’яний кухоль для пива з металевою орнаментованою покришкою.

Привертають увагу козацькі і селянські шкіряні вироби. Це футляри ножів і ложок, сумки з вирізаним орнаментом та гаманці різних розмірів, пояси (деякі прикрашені тисненим орнаментом), чоботи, а з кінської збруї — вуздечка, підпруги та чепрак від сідла. Тут же — викопане на козацькій переправі сідло із стременами. Цей тип сідла був розповсюджений у легкій кавалерії польсько-шляхетської армії. Усі речі, що демонструються у цьому залі, раніше ніде на території України не були знайдені. Неподалік сідла — чоботи, які мають м’яку підошву з декількох рядів шкіри, пришитої дратвою до передка, задника і халяви. У чоботях нема підборів, замість них під п’яту підмощувалися кусочки шкіри, а залізні вертикальні або горизонтальні підківки кріпилися просто до задньої частини підошви. У такі, зручні в бою, чоботи були взуті як козацьке, так і королівське війська. Лише в першій половині XVII ст. і Європі під французьким впливом починають розповсюджуватися парадні чоботи з підборами, як бачимо на тогочасних портретах королів і магнатів.

Першу пару козацьких чобіт XVII ст. на Україні було знайдено на переправі під Берестечком 1970 р. За наступні роки розкопок їх виявлено понад 200. Багато чобіт ще й досі зберегло запах дьогтю, яким їх змащували козаки. Більшість речей, зокрема чобіт, виготовлена зі шкіри молодих ялівок. Вона цупкіша порівняно зі шкірою старших корів, а тому й водовідпорніша. Шкіряні речі, пролежавши так довго у торф’яному грунті, хоч і збереглися, але у значній мірі втратили свій жировий компонент. Видобуті з грунту через кілька годин, вони розпалися б під дією повітря і сонця, тому для їхнього збереження використовують спеціальні консервуючі засоби. Усі знахідки пройшли довгий процес консервації та реставрації. Наприклад, консервація і реставрація одного чобота тривала близько двох тижнів.

В Інституті етнографії АН СРСР (Москва) антрополог Г. В. Лебединська з учнями на підставі знайдених на переправі черепів відтворила за методом проф. М. М. Герасимова скульптурні портрети двох українських і одного донського козаків. Науково докладні реконструкції дають змогу глянути в мужні, сповнені рішучості обличчя тих, хто понад триста років тому віддав життя у битві за волю українського трудового народу. Скульптурні портрети експонуються в залі музею, а черепи козаків знаходяться в саркофазі у підземеллі Георгіївської церкви.

Велику наукову вартість для вивчення ремесел XVII ст. мають зібрані при розкопках інструменти. Більшість з них, мабуть, належала ремісникам, які входили до складу козацько-селянської армії і йшли на війну зі своїми знаряддями праці. Лише цим можна пояснити наявність серед колекції таких речей, як знаряддя кушніра для обробки шкіри, молотків каменярів, доліт та зубил, свердликів, напилків, калібровок, проколок, знарядь для підковування коней, кліщів, пилочок-ножівок, великих кравецьких ножиць.

В деяких гаманцях виявлено невеликі багатогранні палички червоного кольору, які на зразок олівців залишають червоний слід. Ці «олівці», як стверджено хімічним аналізом, виготовлені із залізної руди — гематиту, родовища якого знаходяться біля Кривого Рогу на Подніпров’ї. Вони, мабуть, використовувалися кравцями для позна чення ліній розкрою тканини. Дрібні речі з гаманців — голки, наперстки, малі ножиці, шила з дерев’яними або кістяними ручками та футлярами, кам’яні бруски до гострення ножів і шабель, блешні до рибальського спорядження — були необхідні козакам у щоденному побуті. Варто також згадати про знахідку на переправі частини апарата для «куріння» горілки, виготовленого з суцільного дуба у вигляді чашечки, що прикривала горщик з брагою, та довгого каналу, в якому охолоджувалась алкогольна пара.

Особисті речі козаків виставлено в окремій вітрині. Тут — латунні орнаментовані персні з гаманців зі щитиками, орнаментованими багатопроменевою зірочкою, мідна застібка (гачок до сорочки), латунний ґудзик до киреї, монети польського, прусського і шведського карбування, що дають уявлення про приблизну суму грошей у рядового козака за станом на 10 липня 1651 р. і відображають монетний хаос у Речі Посполитій в середині XVII ст. Поряд експонуються замки та ключі від скринь, які козаки, мабуть, возили в обозі, залізні кресала й кремінці для викрешування вогню, жіночі намиста, здобуті козаками і приховані в гаманцях для своїх коханих, глиняні та дерев’яні люльки, що досі жодного разу не були виявлені в якомусь добре датованому комплексі й окреслювалися загальною назвою «козацькі люльки» незалежно від їхньої хронологічної прив’язки. Звертає на себе увагу орнаментована дерев’яна люлька у вигляді стилізованої черепашки слимака. Аналогій їй немає. А ось чубуків до люльок не знайдено жодного. Мабуть, їх носили окремо і з’єднували з люлькою лише тоді, коли її розкурювали.

Цікава знахідка — двоє гральних костей у вигляді невеликих кубиків з нанесеними на їхніх гранях округлими цятками — від одної до шести. Гра в кості була поширена серед козаків. У думі «Івась Удовиченко, Коновченко» співається: «Ей, козаки, панове-молойці! Добре дбайте, кості та карти покидайте».

Окрему групу речей складають предмети, пов’язані з козацькою медициною. Ось ланцетовидний хірургічний інструмент, пляшечка для ліків з фіолетового скла та глиняна миска із залишками якоїсь мазі кусочком антимоніту. Хімічним аналізом, проведеним у лабораторії фармацевтичного факультету Львівського медінституту, встановлено, що мазь с субстанцією, близькою до густого дьогтю з домішкою розтертого у порошок антимоніту, який у середньовіччі вважався ліком від різних хвороб і ран.

Унікальна невелика дерев’яна плакетка діаметром 3,5 см з вирізьбленою на ній карикатурою на багатого шляхтича. Автор зображення, очевидно, вірно, а заразом карикатурно передав у загальних рисах портрет відомої йому особи: пихате обличчя із задертим догори носом, округлими, наче здивованими очима, по-панськи підкрученим угору вусом. Багатий хутряний одяг і капелюх. Техніка нанесення рисунка, форма і розмір плакетки та деталі її орнаменту схожі на роботу гравера, обізнаного з монетною справою. Так виглядали штампи для карбування монет і медалей. У середині XVII ст. жодне з українських міст не мало права карбувати монету. Виняток становила лише Жовква (тепер Львівської області), де за дозволом королівського сейму вдова польського гетьмана Станіслава Жолкевського з власного срібла викарбувала 300 тисяч талерів, суму, необхідну для викупу від турків тіла її чоловіка, який загинув у битві під Цецорою 1620 р. Можлива автором карикатури був козак — колишній гравер-медальєр Жовківського монетного двору, який застосовував відомі йому прийоми гравірування металу до іншого матеріалу — дерева. Слід визнати, що автором цієї досі найдавнішої на Україні світської карикатури була людині з чималими художніми здібностями, яка вміла скупими засобами дотепно й гостро висміяти вельможного пана — свого класового ворога.

Другою унікальною знахідкою на переправі є музичний інструмент у вигляді бочечки-резонатора (8 см заввишки — 5 см діаметром) з масивними стінками з липового дерева, з ясеновим мундштуком, що має два поздовжні канали, в одному з яких — чотири бічні отвори, які під час гри поперемінно затулялися пальцями. Зовнішня поверхня резонатора обгорнута орнаментованою цинковою пластиною. Відсутність аналогій не дозволяє визначити назву цього українського народного інструмента XVII ст.

П’ятий зал експозиції присвячений останнім подіям Берестецької битви та завершенню Визвольної війни. У вітрині ліворуч зібрані речі, знайдені на території острова Гайок, — шаблі, сокири, списи, якими оборонялися захисники острова. Серед іншої зброї — латунний келеп (таким користувалася шляхта в мирний час). Видно, хтось із посполитого рушення взяв і його з собою під Берестечко. Вартий уваги і знайдений також на Гайку чекан (різновид бойової сокири) ротмістра королівських військ. Він має фігурне лезо і оздоблений багатогранний обух. Оглядаючи цей предмет, мимоволі згадується, що саме на цьому острові загинув ротмістр Корф з полку Богуслава Радзивілла.

Серед знахідок, виявлених на острові, — селянська зброя, зокрема сокири. Це дає підставу вважати, що серед захисників острова, який лежав на шляху ймовірної селянської переправи, були не лише козаки, а й селяни.

Експозицію доповнює офорт (худ. О. Г. Данченко), на якому відтворено епізод бою трьохсот козаків із шляхетським військом.

У вітрині — передня дерев’яна вісь воза, знайдена у Пляшівці недалеко від Козакової Ями. На жаль, жоден з возів, які відігравали в козацькому війську таку важливу роль, не зберігся. А вони часто згадуються у письмових документах та творах народного фольклору. У записаній на Волині М. Костомаровим «Пісні про битву під Берестечком» співається:

А де ж твої, Хмельниченку, воронії коні?
— У гетьмана Потоцького стоять на припоні.—
А де ж твої, Хмельниченку, кованії вози?
— У містечку Берестечку заточені в лози!

Експонована вісь воза окована знизу залізними пластинами, чим і відрізняється від пізніших українських чумацьких возів.

Простий рибальський човен з обламаними бортами, видовбаний з суцільної соснової колоди, знайдено у Пляшівці на лінії козацької переправи. Це дозволяє припустити, що козаки могли використати його під час відступу. Може, з такого ж човна оборонявся на Козаковій Ямі проти королівського війська останній козак?..

Невдача під Берестечком не зломила український народ. Він став ще більш згуртованим і свідомим свого прагнення скинути шляхетське ярмо. Староста Кам’янця-Подільського Петро Потоцький наприкінці липня 1651 р. писав: «У Подністров’ї селяни дуже бунтуються, говорячи, що ми готові всі до останнього загинути, ніж панам віддавати звичайне підданство… Селянин, як тільки з поля все швидко збере, зараз же йде на Україну». Вже через тиждень після закінчення Берестецької битви (17 липня) Богдан Хмельницький наказав окремим полкам прибути до Білої Церкви, повідомляючи їх, що сам з іншими полками збирається під Корсунем. Трудовий український народ знову піднявся на боротьбу за своє визволення під проводом Богдана Хмельницького.

Жертви Визвольної війни не були марними. Одним з головних наслідків битви під Берестечком стала Переяславська Рада, скликана через два з половиною роки.

Місце однієї з найбільших і найважливіших битв періоду Визвольної війни завжди притягувало увагу і було священним для людей, яким не байдужа доля рідного народу. Можна з впевненістю стверджувати, що протягом минулих століть багато патріотів своєї батьківщини відвідали ці історичні місця, шукаючи сліди давніх незабутніх подій. Відомо, що у 1844 р. поле Берестецької битви оглядав історик Микола Костомаров. Ймовірно, що у 1846 р. побував тут і Тарас Шевченко, коли за дорученням археографічної комісії їздив у Дубно та Почаїв. Появу у 1848 р. у далекому Косаралі вірша «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» можна, мабуть, пояснити незабутніми особистими враженнями, що залишилися у Шевченка від відвідання Берестечка. Перебуваючи на засланні, далеко від рідної землі, Шевченко повертався думками на батьківщину. Припущення про відвідини Тарасом Шевченком Берестечка висловлює Василь Шурат. На думку письменника і літературознавця Петра Жура, великий Кобзар міг заїхати до Берестечка на шляху з Почаєва до Житомира між 20 і 27 жовтня 1846 року.

В останньому залі експозиції — твори істориків про Визвольну війну XVII ст. — П’єра Шевальє, Миколи Костомарова, Володимира Голобуцького, Івана Крип’якевича, Володимира Грабовецького, збірники документів «Воссоединение Украины с Россией», «Документи Богдана Хмельницького», українські літописи Самовидця, Величка, а також подаровані музею авторами з їхніми автографами книги Павла Загребельного, Миколи Вінграновського, Андрія Малишка, Дмитра Павличка, Михайла Стельмаха…

…У музеї «Козацькі могили» завжди багатолюдно. Побачити цей унікальний заповідник, вклонитися пам’яті борців за волю народу прибувають люди звідусіль: Канади, США, Франції, Німеччини, Польщі і, звичайно ж, з багатьох куточків нашої Батьківщини. У книзі відгуків читаємо: «Козацькі могили» — місце, з якого видно всю трагедію і всю невмирущість українського народу. Тут сьогодні звучить наша мова, і це — перемога воїнів Хмельницького і Богуна, перемога історії, що все ж була на нашому боці… Вклоняюся землі Пляшевої, землі, де так багато крові предків наших, вклоняюся нинішнім і завтрашнім людям нової Волині. «Козацькі могили» — велика печаль, але майбутність виростає тільки з печалі, тільки з труду, тільки з біди». (Дмитро Павличко). А подружжя Скорбатюків з Канади пише: «В Канаді ще не перевелись люди, які кажуть, що «Козацьких могил» немає, все там розорене. І, як завжди, брешуть. Навпаки, «Козацькі могили» реставровано. Музей дуже цікавий і гарний. Є на що подивитися, і за це треба дякувати Радянській владі і тим людям, які його доглядають. Ми дуже задоволені тим, що побачили тут»…

Експозиція музею поповнюється все новими речами, які знаходять при розкопках. Вони знайомлять нас із деталями побуту й військового ремесла наших далеких предків і неначе перекидають місток через століття, наближаючи до нас те покоління мужніх людей, які віддали життя за справу звільнення рідної землі від гніту шляхетських поневолювачів. Шана їм і хвала…

Зміст розділу «Козацькі могили»

Ще цікаві місця: