Поле битви під Берестечком

– Ой чого ти почорніло,
Зеленеє поле?
– Почорніло я од крові
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка
На чотири милі
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили…

Т. Г. Шевченко

Наче зелені морські хвилі, колишуться від вітру лани пшениці, ячменю, жита на полях колгоспу ім. Богдана Хмельницького, що доходить на півночі до сіл Солонів і Пляшева, на сході — до Острова, на заході — до Берестечка, на півдні — до Митниці. Повітря над ними перетинають чорні стріли ластівок, поважно летять лелеки, метушаться чайки над невеликими озерцями й болотами. Нашому сучаснику навіть важко повірити, що 340 років тому на цих мирних землях зійшлись у кривавому герці сотні тисяч піших і кінних озброєних людей, тут гриміли гармати, і смерть, мов жниця, збирала свій кривавий урожай. Саме тут відбулася одна з найбільших і найтрагічніших в історії українського народу битва. В ній з обох сторін взяло участь близько півмільйона чоловік.

Ранком ЗО червня 1651 р. туман густою пеленою вкрив поля й луги під Берестечком. За висловом очевидців, на віддаль простягнутого списа (близько 4 м) люди не бачили один одного і лише відчували за завісою туману близькість ворога. У білій імлі обидві армії готувались до бою.

Богдан Хмельницький попередньої ночі, користуючись густим туманом, перевів основну частину свого війська через переправу в Козині і на ранок прибув з на поле битви. Його полки зайняли правий фланг об’єднаних козацько-селянських і татарських військ. Вони розташувалися на полях сіл Острів і Пляшева. Позаду них знаходились болота лівого берега річкии Пляшівки з островом Журавлихою і кількома меншими острівцями, праворуч — заболочене місце впадіння Пляшівки у Стир, попереду — фронт польсько-шляхетських військ, ліворуч — поля села Милиця, на яких розташувалось кримське військо. Козаки й селяни відразу ж приступили до побудови свого табору у вигляді великого прямокутника з десяти рядів з’єднаних ланцюгами і присипаних землею возів. Такі, характерні для козацької військової тактики укріплення у XVII ст. вважалися неприступними для кінноти, яка кількісно переважала у польсько-шляхетському війську. Роботи над побудовою табору ще тривали, а Богдан Хмельницький вже вивів на передній край козацьку кінноту. Вона не відігравала у козацькому війську вирішальної ролі, й кінні козаки часто йшли у бій пішо, залишивши позаду коней джурам.

Озброєні мушкетами й шаблями лави козацької піхоти наступали трьома рядами. На відміну від польської кінноти, яка робила лише один залп при наближенні до ворога, козацька піхота, повільно посуваючись вперед, стріляла безперервно — перший її ряд після пострілу займав третій ряд і, ладуючи зброю, звільняв місце для другого. Історики (А. Грондський, М. Костомаров) пишуть, що одягнуті в чорні короткі свитки козаки справляли враження важкої, чорної хмари, що, сіючи вогнем, поволі й впевнено насувалася на ворога. На скульптурному зображенні Берестецької битви роботи Жана Тібо 1672 р. бачимо три ряди наступаючих козаків, одягнутих у свитки, м’які чоботи без підборів, округлі шапки зі смушевою оторочкою. Селянські повстанці й дрібні міські ремісники були одягнуті й взуті по-різному — хто в чому з дому прийшов; на ногах вони мали здебільшого шкіряні ходаки. Різноманітним також було їхнє озброєння — дерев’яні колотушки, бойові коси, серпи, сокири, саморобні списи, а також шаблі й вогнепальна зброя, здобуті у попередніх боях.

У густому тумані продовжувалась праця над побудовою табору, а виведені на передній край кінні козацькі полки чекали зустрічі з ворогом.

Татарська кіннота зайняла ще звечора поля на північний схід від села Митниці. Татари не укріплювали свого табору. На найвищому, частково вкритому лісом пагорбі, що сьогодні знаходиться праворуч дороги Митниця — Острів, поставлено ханський намет, а обабіч великим півмісяцем розташувалися намети й конов’язі кримчаків, нечисленні загони добрудзьких і силістрійських турків, прислані султаном в кількості 1000 чоловік на допомогу Богдану Хмельницькому. Біля підніжжя пагорба поставлено гарматки. Татари на своїх низькорослих, але швидких конях, озброєні рушницями, луками та короткими кривими шаблями, виступали в бою безладним натовпом — «хмарою», раптово і швидко атакували ворога з криками «алла!» і з таким же поспіхом вертались на попередні позиції.

Хан, очевидно, розумів, що його військо не стримає регулярну, добре озброєну королівську армію, коли напередодні битви докоряв Хмельницькому, що той намовив його до бою з переважаючими силами ворога. Не влаштовувала хана ні перемога польсько-шляхетських військ, ні козацько-селянських; він був зацікавлений у постійній боротьбі та в послабленні цих двох небезпечних для нього сил, до яких не мав довір’я, боячись їхнього примирення й коаліції проти Криму. З українських літописів XVII ст. зберігся твір під назвою «Літописець», автором якого, за припущенням істориків, був київський наказний полковник Василь Дворецький — за всіма даними, учасник Берестецької битви. Він, між іншим, пише, що недовір’я хана збільшувала й провокація писаря Війська Запорізького Івана Виговського, який нібито розкидав серед татарських наметів фіктивні листи козаків до короля з зам: «Биймо татар из обох сторон, тепер час [зручний] маємо». Не сприялаа бойовому настрою татарів і релігійна заборона мусульманам воювати в час свята байраму, яке припадало саме на ці дні. Усі ці причини та бажання скористатися сприятливою ситуацією спонукали хана посилалати гінця до короля з заявою, що він прийшов не для війни, а для укладення договору між козаками і Річчю Посполитою, що він зможе переконати козаків у необхідності підписати такий договір і видати королю Богдана Хмельницького. Король, однак, відкинув цю пропозицію, сказавши, що допомоги хана не потребує і своїми силами переможе «бунтарів». Відмова короля змусила хана ранком ЗО червня також привести свої збройні сили у бойову готовність.

Ян Казимир вивів війська у тумані з табору і поділив їх на три частини. Ліве крило під командою гетьмана Мартина Калиновського та Яреми Вишневецького зайняло поля на північний схід від табору аж до села Солонів і мало в тилу болота правого берега Стиру. На цьому фланзі було зосереджено коронну кінноту, полк німецької піхоти, полки посполитого рушення з шести воєводств (Сандомирського, Люблінського, Белзького, Волинського, Руського і Сєрадзького) та війська магнатів Яреми Вишневецького, Станіслава Потоцького, Адама Кисіля, Домініка Заславського, Яна Замойського, Шимона Шавинського. Кіннота й піхотинці лівого крила королівської армії, розставлені у шість рядів,чекали сигналу для початку атаки. Різнобарвні полки польської кінноти складались із загонів, так званих хоругв, що залежно від типу озброєння ділилися на гусарські, драгунські, панцерні, волоські. Вони розрізнялися за кольором і кроєм одягу, обов’язковим для кожної хоругви комплектом зброї, типом кінської збруї.

Темну пляму на фоні сусіднього з селом Солоневим зеленого лісу утворювали ряди німецьких піхотинців, одягнутих в каптани, короткі штани — гайдавери, черевики і залізні шоломи, з мушкетами на лівих плечах та палашами на перев’язях.

Воєводські полки посполитого рушення відразу розпізнавалися за різноманітністю одягу, озброєння й коней. Кожний шляхтич одягався так, як йому дозволяв достаток, йшов на війну з власною зброєю, інколи успадкованою від батька або діда, мав коня такої породи, яку розводив у себе вдома. Кожний магнат дотримувався одноманітності в одязі й озброєнні своїх приватних загонів. Їх також можна було розрізнити нити не тільки за характерним для кожного магната кольором одягу, а й за багатством озброєння.

У центрі армії знаходився король. Він поставив тут іноземну піхоту, частину найманої кінноти, свій гусарський полк та всю артилерію під командуванням генерала Зигмунта Пжиємського. Поділені на дві частини, іноземні війська захищали правий і лівий фланги центральної частини військ. Лівим крилом, обернутим на північний схід (фронтом до острова Журавлиха), командував Богуслав Радзивілл, правим, що мало перед собою татарські полки,— генерал Криштоф Хубальд.

Короля оточували гвардія та королівські гусари — представники найбільш заможних польських шляхетських родин. Вони вирізнялися багатством вбрання і зброї. На швидких арабських конях у розкішній збруї, інколи прикрашеній дорогоцінним камінням, одягнуті в кольчуги й панцирі, зі сталевими шоломами на головах, одним або двома крилами з орлиних пер, прикріпленими вертикально до панциря на спині, — польські гусари у XVII ст. належали до найкращих типів важкої кінноти в Європі. Дорогі сідла з парою пістолів в ольстрах (футляр зі шкіри і тканини), багато орнаментовані чепраки під сідлами, китиця з пав’ячих пер на шоломі, перекинуте через плече поверх панциря леопардове або рисяче хутро, барвистий багатий одяг, шабля при боці, палаш під лівою ногою на сідлі, бендолет (легкий мушкет) і довгий (близько 5 м) дерев’яний спис з залізним наконечником, — усе це під час стрімкої атаки з похиленими вперед списами справляло враження різнобарвної нестримної лавини, що змітає все на своєму шляху. Однак проти побудованих з кількох рядів возів козацьких таборів гусари були безсильними.

Всупереч традиції польської армії король під Берестечком зосередив свою артилерію в центрі військ, поділив її на чотири групи і висунув на передній край, обернувши дві групи гармат проти козацько-селянських, а дві — проти татарських військ.

Праве крило польсько-шляхетської армії, звернене фронтом на північ, стояло на правому березі Стиру вверх по течії річки недалеко від села Рідків, під лісом, що сьогодні зветься Курасівщиною. Тут знаходилися полки магнатів Юрія Любомирського, Станіслава Лянцкоронського, Олександра Конєцпольського і Леона Сапєги, а також частина посполитого рушення з Великопольщі та Мазовша. Командування цими військами було доручено великому коронному гетьману Міколаю Потоцькому, але через його хворобу ці функції виконував Станіслав Лянцкоронський. Близькість лісу дуже непокоїла шляхтичів: вони побоювались козацької засідки в ньому. Тому активної участі у битві праве крило королівської армії фактично не взяло.

Близько другої години пополудні туман, за висловом одного з учасників битви, як завіса в театрі, піднявся вгору, і війська побачили одне одного. Вони, однак, продовжували стояти на своїх місцях, вичікуючи наступальних дій противника. Врешті близько четвертої години Ярема Вишневецький випросив у короля дозвіл розпочати бойові дії і рушив на чолі 22 полків кінноти та сандомирського, ленчицького, краківського і сєрадзького посполитого рушення проти козацької кінноти. Йому вдалось на короткий час вдертися у незакінчений ще табір, але повстанці при підтримці татарського загону під командуванням султана-нурадина — одного з найближчих помічників хана — швидко опанували ситуацію: кінноту Вишневецького відігнали, здобули його прапор і перейшли в атаку. Учасник битви — шляхтич Андрій Московський писав з-під Берестечка: «Більш як півгодини нашого лівого крила не було видно у ворожому натовпі; було чути гуркіт гармат і постріли ручної зброї. Ми вже думали, що ніхто звідти живим не вернеться. Козаки розпочали атаку і вже близько підійшли до наших військ». Військам лівого крила королівської армії, загнаним до останніх окопів перед самим табором, прийшла на допомогу німецька піхота, яка стримала наступ козаків. Татари повернулись на пагорб, де стояв хан.

Після невдалої атаки Вишневецького король наказав центральній частині своєї армії наступати на татарів, постійно обстрілюючи їх з гармат. Татари відповідали вогнем двох гарматок, беручи на приціл прапор короля. Одне ядро легко контузило Яна Казимира. Хан двічі посилав свої війська в атаку, але зламати центр королівської армії їм не вдалося. Надаремне король закликав праве крило підтримати його наступ. Станіслав Лянцкоронський відповідав, що у сусідньому лісі зачаїлась козацька засідка. Ян Казимир послав у цей ліс німецьких піхотинців, два відділи своєї кінноти та дві гарматки, однак ніякої засідки там не виявилося. Але й після цього шляхтичі не поспішали до бою, і праве крило залишилось більш як на півмилі (близько 3,5 км) позаду усієї армії. За порадою одного шляхтича, який розпізнав на пагорбі білий прапор хана, в це місце було спрямовано вогонь королівської артилерії. Першим же влучним пострілом було вбито родича хана султана Амурата, який стояв поруч нього. Убитий впав головою в напрямку до своїх, що у татарському війську вважалось дуже поганою прикметою. Після цього хан, а за ним і все татарське військо кинулось утікати в напрямку на містечко Лешнів (теперішньої Львівської області). Татари втікали у паніці, залишаючи, всупереч своїм звичаям, убитих і поранених, скидаючи з себе зайвий одяг, зброю, сідла з коней. Через бездіяльність правого крила королівської армії їм вдалося проскочити під Лешнів, звідки вони повернули ліворуч і пішли через села Рідків, Хотин, Боратин (теперішнього Радивилівського району на Рівненщині) на Козин. Щойно тоді шляхтичі з правого крила почали переслідувати ворога. Олександр Конєцпольський здобув ханський намет, його ридван та особисті речі, Богуслав Радзивілл — ханського коня. Загнані за переправу татари тієї ж ночі спалили містечко Козин, а жителів вирізали.

І Богдан Хмельницький з Іваном Виговським та чотирма козаками негайно поїхали слідом за ханом, аби вмовити його повернутись до місця битви. Наздогнали хана за милю від табору (мабуть, поблизу сіл Рідків і Хотин), але розлючений втратами й поразкою, хан захопив гетьмана в полон і повіз з собою. Татари йшли через українські землі, грабуючи й беручи ясир. Полонені, яким вдалося втекти, розповідали, що бачили, як татари пильнують Хмельницького: коли він сідає на коня, хан наказує зв’язати йому ноги під конем, коли ж зсідає — йому зв’язують руки назад і одну ногу прив’язують до рук.

Після втечі татарів король вислав за ними навздогін частину кавалерії, а решту військ повернув фронтом наліво проти козацько-селянських полків. Козаки тим часом встигли укріпити значну частину свого табору, і королівські війська лише незначно просунулися вперед. Почало сутеніти… Раптовий дощ вивів з ладу вогнепальну зброю, паралізував дії кінноти і припинив битву. Польсько-шляхетське військо простояло напоготові всю ніч під зливою. Козацько-селянські полки вночі відступили з попередніх позицій у південно-східному напрямку й зайняли територію теперішнього села Острів, де відразу ж розпочали побудову укріпленого табору.

На полях на північний захід від заповідника «Козацькі могили» в урочищі Вал простежуються залишки дуже знівельованого земляного валу близько 6 м завширшки, що незначно підвищується над рівнем поля. Східний його кінець впирається в низовину лівого берега р. Пляшівки поблизу місця колишнього млина у Пляшевій, західний — доходить до шосейної дороги Острів — Берестечко і далі стає непомітним. У 1910 р. поблизу валу в одному місці випадково знайдено 16 мушкетів.

Вал перетинає дорога Пляшева — «Козацькі могили». Він знаходиться напроти полів села Солонева, на яких 30 червня 1651 р. стояло ліве крило польсько-шляхетської армії. Сьогодні важко відповісти на питання, чи це укріплення використовувалося козацько-селянськими військами також під час облоги табору і позначає його північний край, чи було покинуте на полі бою після відступу військ на територію Острова.

Після сходу сонця 1 липня шляхта побачила добре укріплений козацько-селянський табір, штурмувати який не наважилася. Простоявши всю ніч на полі під дощем, королівське військо стало небоєздатним. Місце вчорашньої битви було вкрите тілами загиблих, яких обидві армії прибирали з поля, користуючись тимчасовим затишшям.

Про кількість убитих попереднього дня докладних даних немає. Шляхтичі в листах подають неповний перелік загиблих (одні — 200, інші — 500 чоловік), але включають у нього лише прізвища визначних шляхтичів. Польська шляхта ховала вбитих поблизу табору, а можних панів ченці-кармеліти відвозили у Львів для похорону у кармелітському монастирі. Втрати козацько-селянських військ взагалі невідомі.

…Замовкло поле Берестецької битви. Плуги приорали калюжі людської крові, сліди кінських копит, колії гармат і возів. Лише інколи тут виорюють рештки старої зброї, срібні монети XVII ст., гарматні ядра, знайдені у більшому скупченні поблизу Митниці. Колосяться ниви на тому місці, де колись сотні людей гинули у гуркоті гарматних і мушкетних пострілів, а червоні маки, що проглядаються між посівами, неначе нагадують про пролиту тут кров за волю трудового українського народу. І ще живуть в пам’яті старожилів цих місць слова козацької маршової пісні:

Гей, гукнемо з гаківниць,
Додамо з гармати.
Блиснемо шаблями…

Зміст розділу «Козацькі могили»

Ще цікаві місця: