Табір казацько-селянских військ

Площу козацько-селянського табору сьогодні точно визначити важко. На тому місці тепер садиби села Острова, яке розрослося на захід. У XVII ст. тут стояло містечко Новий Острів, яке займало східну частину сучасного села, західна ж, мабуть, була ще не забудованою. За свідченням очевидців, табір знаходився на лівому березі річки Пляшівки у чагарниках, частково на низовині, а козаки розмістились «над річкою Пліснявою». Тепер від цієї річки — колишнього рукава Пляшівки — залишилася майже у центрі села місцями заболочена долинка, звана Пліснявою.

Шляхтич Станіслав Освєнцім та інші учасники битви писали з-під Берестечка: «Табір дуже великий, майже оком неосяжний, багатолюдний, люди вогнисті… простягнувся на милю». Насправді ж довжина табору вздовж сьогоднішньої дороги Острів — Берестечко не могла дорівнювати милі (7,5 км), адже віддаль між залишками валу в урочищі Вал поблизу шосейної дороги на Берестечко та річкою Пляшівкою — 3,5 км. З погляду стратегії XVII ст. табір було побудовано у зручному місці. В одному з листів шляхтич Войша писав: «Табір той зрадник добре умістив — як у вилах сидить. Спереду є трохи твердого грунту, з боків заходять болота… Можна його здобути лише голодом, окопавши з усіх боків». Побудовані за одну ніч укріплення складались із глибоких ровів та валів заввишки «на півкопії і ні одного місця, з якого можна було б розпочати штурм», писав у своїх спогадах шляхтич Міколай Єміоловський. Швидкість побудови табору, висота валу (понад 2 м) дуже вразили шляхтичів, вони жартували, що лише селяни, звичні до важкої праці лопатою, могли за одну ніч насипати його. Подив з приводу козацько-селянських потужних фортифікацій висловив у своєму щоденнику також шляхтич Станіслав Освєнцім, який через півтора місяця після битви спеціально їздив їх оглядати. До наших днів вони, на жаль, не збереглись.

У центрі табору, мабуть, на правому березі Плісняви, де тепер будинок Острівської початкової школи, стояв намет гетьмана, а поруч — намет корінфського митрополита Йоасафа — ідейного помічника Хмельницького, зокрема в справі возз’єднання України з Росією. Цей духовник, родом з Елассона в Греції, був другом константинопольського патріарха Кирила Лукаріса, з яким, можливо, викладав у Острозькій академії, заснованій Костянтином Острозьким. Обраний митрополитом корінфським 1638 p., він був усунутий з цієї посади в 1639 р. рішенням собору грецької православної церкви, на якому посмертно піддали анафемі Лукаріса і його твір «Ісповіданіє віри» за кальвіністські погляди. У 1649 р. за дорученням константинопольського патріарха Парфенія Йоасаф прибув на Україну, вітав Богдана Хмельницького у Києві після його повернення з-під Замостя, був посланий Хмельницьким у Москву для переговорів з царем Олексієм Михайловичем і став одним із зв’язкових гетьмана з царем у справі возз’єднання. З польських історичних джерел випливає, що Йоасаф володів українською мовою і був фанатичним захисником православної віри від наступу католицизму. Цінуючи авторитет і ораторські здібності Йоасафа (шляхта у своїх листах називала його тим, «який найбільше чернь підбурював»), Богдан Хмельницький наполіг на його участі у військовому поході 1651 р. Перед наметом Йоасафа у таборі стояли три грецькі (православні) хрести; він щоденно відправляв богослужіння у похідній церкві, побудованій нібито з десяти наметів. Йоасафа всюди супроводжував грецький чернець Павло. Мабуть, поряд стояли й намети козацької старшини, зокрема генерального писаря Війська Запорізького Івана Виговського. Український історик І. Каманин вважає, що у козацько-селянському таборі під Берестечком зібралося 13 козацьких полків: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Вінницький, Київський, Переяславський, Кропив’янський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький. Ними командували відповідно полковники Михайло Криса, Яків Воронченко, Іван Гуляницький, Іван Куцевич-Миньковський, Йосип Глух, Іван Нечай, Іван Богун, Антін Жданович, Федір Лобода, Філон Джаджалій, Матвій Гладкий, Мартин Пушкар, Тимофій Носач. За даними Каманина, кожний полк мав по 5—6 гармат, а ЗО гармат були у безпосередньому розпорядженні гетьмана. За іншими джерелами, Богдан Хмельницький мав під Берестечком лише 40 гармат.

Спостереження, зроблені під час археологічних розкопок місця битви, дозволяють припускати, що козаки займали південно-східну частину табору, на якій сьогодні розташоване село Острів, полки ж повстанців розмістилися на північний захід від них, частково на низовині, що простягається майже до заповідника «Козацькі могили».

Склад козацько-селянської армії не був однорідним. Переважну більшість у ньому, безперечно, становили козаки, селяни і ремісники українського походження. Були тут і білоруси, і поляки, зокрема дрібні польські шляхтичі, які разом з українцями та білорусами піднялись на боротьбу зі своїми класовими ворогами — магнатами, гнобителями всіх «людей убогих». Шляхтич Міколай Єміоловський у своїх спогадах пише, що в армії Богдана Хмельницького напередодні Берестецької битви було багато польських шляхтичів. Факт перебування воїнів «латинської віри» в козацько-селянській армії підтверджується також рядом документів. Спільні класові інтереси змушували людей, різних за походженням, мовою і віровизнанням, об’єднуватися для боротьби проти гнобителів. Знаходились у таборі й представники російського народу. Серед них були і донські козаки — давні побратими запорожців, і такі, як, приміром, боярський син Микита Забабура з-під Воронежа. Він приєднався до козаків, утікаючи через Україну з турецької та татарської неволі. У визвольній армії був, мабуть, і російський загін, що супроводжував послані Богдану Хмельницькому царем у травні 1651 р. «пушечные и хлебные запасы».

Під час відсутності Хмельницького (він перебував у неволі) козаки спочатку обрали наказним (тимчасовим) гетьманом кропив’янського полковника Філона Джаджалія — всупереч його волі.

Розпочалися тяжкі дні облоги. Через ріку Пляшівку і болота її правого берега козаки збудували три гребельки, щоб здобувати з протилежного берега корм для коней і дерево для вогнищ. Польсько-шляхетська армія оточила козацько-селянський табір півколом від Стиру до пагорбка, на якому стояв хан під час битви. Криштоф Хубальд і Зигмунт Пжиємський збудували вище і нижче табору за течією Пляшівки та на другому її березі окопи і редути. Із Бродів і Львова було привезено важкі гармати для постійного обстрілу табору. У листі з-під Берестечка шляхтич Свєжевський писав: «Ми вже підсунулись під сам ворожий табір і з одного боку його оточили. Але з другого боку він має вільний прохід на Україну, звідки провіант може одержувати». Козаки на обстріл відповідали артилерійським вогнем, дошкуляли ворогові й постійними вилазками. Так, уночі на 3 липня вони атакували полк брестського воєводи, а потім удень дві тисячі кінних і піших козаків вийшли з табору і почали наступати на шляхту, яка ледве стримала цю атаку. Неспокійною була й ніч на 5 липня. З північно-західної частини табору повстанці здійснили декілька вилазок, атакуючи шляхетські выйська, однак ясна місячна погода не сприяла успіху. Зі східного кінця табору вийшов також загін козаків. Вони тихо перепливли річку, непомічені ворогом заповзли в окопи побудованого на другому березі редуту, і напали на сплячих піхотинців. 8 чоловік забили косами, багатьох поранили, здобули дві гармати. Не знаючи, від кого боронитися, солдати спросоння кидались у річку. У цей час в сусідньому полку німецьких піхотинців Криштофа Хубальда скажено загавкав собака, почувши галас, воїни Хубальда кинулися на допомогу і змусили козаків повернутись у табір. Козаки покинули одну зі здобутих гармат.

Із спогадів учасників відомо, що 5 липня шляхта сподівалась великого штурму: 50 тисяч козаків мали вдарити на табір короля, ЗО тисяч — на табір Міколая Потоцького у південно-західному напрямку. Дощ, що лив усю ніч, не дозволив здійснити цей задум. Для залякування ворога застосовувалися і психічні засоби: у козацько-селянському таборі били в котли, радісно кричали, тупотіли ногами — створювали враження, що прибула підмога. Богдан Хмельницький з ханського полону через наказного переяславського полковника Петра Головацького послав листа до обложених козаків, але волинський підстолій князь Хома Козика перехопив посланця разом із листом. Паволоцький полк, який з 6 тисячами козаків і провіантом ішов на підмогу обложеній під Берестечком армії, був розбитий татарами після їх втечі з поля бою.

Опівдні 6 липня козаки вислали на переговори до короля миргородського полковника Матвія Гладкого, чигиринського полковника Михайла Крису та військового писаря — польського шляхтича з Мазовша Петрашевського, відомого у козацькому війську під іменем Переяславця. Сам вигляд послів здивував шляхту. Галицький стольник Андрій М’ясковський в листі до королевича Кароля писав: «Вони були одягнуті у блавати і кармазини, але серед них найкраще виглядав Криса і своєю особою, і одягом». Король наказав залишитися одному з них заложником, іншим — приїхати на другий день по відповідь. Криса залишився добровільно у королівському таборі, сказавши, що давно мав намір перейти на бік короля, але повстанці його пильнували. Наступного дня король визначив козакам свої умови: видати Богдана Хмельницького, його сина Тимоша, писаря Івана Виговського, старшину, польську шляхту, яка разом з козаками «бунтувалась», здати всю зброю, прапори, булаву Богдана Хмельницького, з ханом розірвати союз, селян відправити додому. 8 липня козаки «гордо відповіли, що зброї не здамо, бо без неї ми, лицарські люди, обійтись не можемо». Хмельницького у таборі нема, від хана відмовляються, старшину видати не можуть, польській шляхті король іще під Зборовом дав пробачення; вони готові розійтись, але на умовах Зборівського договору. У відповідь король наказав бити по козацькому табору з усіх гармат. Шляхта готувала великий штурм табору, але через відсутність порядку у королівській армії цей намір не був здійснений.

У польсько-шляхетському таборі постійно радилися, що зробити з обложеними козацько-селянськими військами. Станіслав Освєнцім повідомляв: «Одні пани радили помилувати козаків і лише піддати під меч старшину і кого вдасться виявити з бунтарів; інші — дати козакам обіцянку, а потім відібрати від них зброю і гармати, розділити їх по полках і всіх до одного викосити, вживання зброї навіки заборонити, віру скасувати (тому Адам Кисіль від цієї наради був зручно усунутий), а ім’я козацьке вигубити. Однак до згоди не прийшли». Михайло Криса намовляв шляхту насипати на річці греблі і залити водою низинну частину козацько-селянського табору. Коронний підканцлер Ієронім Радзєйовський 9 липня вислав до козаків листа, намовляючи їх здатися на ласку короля і марно не сподіватись допомоги Москви. Того ж дня Станіслав Лянцкоронський на чолі трьох полків перейшов на другий берег Пляшівки, займаючи тили козацько-селянського війська.

У козацькому таборі також радилися. Відсутність Богдана Хмельницького, який у важливий момент скликав спільні ради козаків і селян повстанців, загострювала класові суперечності між повсталими селя нами, ремісниками та рядовими козаками — з одного боку, і козацькою верхівкою (переважно дрібними шляхтичами) — з другого. Козацькі полковники рахувались в основному з думкою козаків, не радячись з повстанцями. Це створювало у таборі атмосферу взаємного недовір’я. Захоплений у полон королівськими військами білоруський шляхтич Федір Некицький з Полоцька на допиті розповів, що 8 липня полтавський полковник Мартин Пушкар наказав своїм козакам сідлати коней і намагався відійти з табору через болото. Селяни стріляли у відступаючих і, заступивши їм дорогу, киями завернули їхніх коней назад у табір, а потім стерегли, щоб не повтікали.

9 липня козаки скинули Філона Джаджалія і обрали наказним гетьманом Івана Богуна. Він скликав козацьку раду, на яку, як пише Григорій Граб’янка, «черні не кликав, бо їй не довіряв і боявся, щоб вона для власного порятунку старшину не видала. Ухвалили збудувати через Пляшівку міст, перевести через нього доволі війська, щоб відігнати Лянцкоронського і прокласти шлях для відходу всього війська. Вночі козаки побудували три мости з опанчів, возів, войлоків, наметів через Пляшівку і по тих мостах вранці почали переводити кінноту. Чернь про цю раду нічого не знала, через що в таборі виникла паніка». Перехід Івана Богуна з двома тисячами запорожців і двома гарматками через переправу вдосвіта 10 липня був звичайною збройною вилазкою проти Станіслава Лянцкоронського для розчищення шляху відступу. Богун мав намір ще повернутися у табір і керувати організованим відводом військ. Адже він залишив у таборі всі свої і Богдана Хмельницького обисті речі, прапори козацьких полків, печать і скарбницю Війська апорізького та важливі документи — козацькі привілеї, оригінал Зборівської угоди і листування Хмельницького з іноземними володарями. Але Богун — одна з найвизначніших постатей Визвольної війни, не зумів, як представник свого класу і своєї епохи, у критичний момент подолати вузькі класові упередження, недовір’я до селянських повстанців і, на відміну від Богдана Хмельницького, не знайшов шляху до порозуміння з ними.

Ранком 10 липня повстанці у своєму таборі прокинулися, змінили вартових на валах, зварили кулешу та почали снідати. Раптом близько десятої години один з повстанців, побачивши, що козаки з Богуном перейшли переправу, крикнув: «Браття, козаки нас покинули. Рятуйся хто може». І ось весь цей величезний натовп, залишивши все, навіть ложки в горщиках з кашею, безладною масою кидається до хистких переправ на болоті, втягаючи у свій потік і козацькі полки. Станіслав Лянцкоронський, побачивши тисячі людей, які переходили на правий бік Пляшівки, утік зі своїми полками за дві милі (15 км) до переправи в Козині. Іван Богун намагався припинити хаотичний відступ армії і повернутися абір, але вже не зміг стримати натовп, що в паніці рвався з табору через переправи і болота.

Польсько-шляхетські війська не відразу зрозуміли, що діється у козаько-селянському таборі, думали, що це якась хитрість. Потім увірвались в табір, почали його грабувати й вбивати всіх, кого ще там застали. Один із шляхтичів свідчить: «У козацькому таборі наші мало кого лишили живими, бо і жінок, і малих хлопців шаблями рубали. По пів-кільканадцять наші шаблями порубали». Даремне мирні жителі села кричали: «Панове, ми не козаки, ми селяни». Усіх порубано шаблями. Митрополита Йоасафа, який з хрестом у руці намагався стримати оскаженілий шляхетський наступ, якийсь молодий шляхтич застрелив з лука; голову йому відрубано, а одяг і ознаки сану (митру, посох, печать, хрест, євангеліє у золотій оправі, свічники, чаші) король викупив від убивці й віддав уніатському священику Якову Суші, який поклав ці речі перед іконою Холмської Богоматері. Козацька кіннота залишилась в ар’єргарді і намагалася стримати наступ шляхти, однак під натиском переважаючих сил ворога також змушена була відступити на болото. Інший козацький загін одчайдушно боронився на острові Гайок серед болота.

Шляхта взяла у козацько-селянському таборі 18 гармат, 7 бочок пороху, багато коней, возів, самопалів, три дзвони, військові котли; у наметі Івана Богуна — кілька десятків прапорів, у тому числі два, подаровані польськими королями Війську Запорізькому та прапор Міколая Потоцького, здобутий козаками 28 червня; багато харчів (муки, круп, м’яса, сала, худоби). У наметі Богдана Хмельницького розграбовано скарбницю Війська Запорізького — ЗО тисяч талерів, взято шкатулку з козацькими привілеями, актами та листуванням. З настанням ночі припинилися грабунки й убивства. Ще донедавна заповнений тисячами озброєних людей табір стояв тепер тихий, порожній, а повалені намети, кинуті вози, згаслі вогнища, втоптані в болото кожухи, опанчі й свитки, зброя, порубані людські тіла промовисто свідчили про повний розгром цього ще вчора багатолюдного укріплення.

Зміст розділу «Козацькі могили»

Ще цікаві місця: