Історія Шумська, який розкинувся на правому березі річки Вілії посеред родючих та багатих земель, сягає в глибоку давнину. Він належить до найдавніших міст Волині разом із Кременцем та Данилів-градом. Сліди проживання людей на цій території сягають 40-30 тисяч років до нашої ери. Пізніше, в часи черняхівської культури (ІІ-ІV ст.), тут було поселення, а потім давньоруське городище і курганний некрополь.
За «Повістю минулих літ» територію Волині населяло східно-слов’янське плем’я дулібів. У 907 р. дулібське утворення було міцним і на правах союзника брало участь у поході Київського князя Олега на Візантію.
1149 р. у Іпатіївському літописі згадується, що князі Ізяслав II Мстиславович і Юрій Долгорукий прийшли на Волинь зі своїми полками і наблизилися до Шумська, де стояв табором галицький князь Володимирко Володаревич. Розпочався п’ятидесятирічний період міжусобних чвар, внаслідок яких місто часто переходило з рук у руки, причиною тому було його вдале розташування. Шумськ знаходився та торгівельному шляху з Центральної Європи на Київ. Цей шлях проходив по півдню Волині – з Володимира на Перемишль, Кременець, Шумськ, Ізяслав, Полонне, Колодяжне, Котельницю і аж до Білгорода.
Особливого розквіту Шумськ досягнув на початку XIII ст. за правління князя Інгваря Ярославича. Це було найбільше місто Південної Погорини з міцними укріпленнями, могутнім військом, озброєним за західноєвропейським зразком, купленою в Польщі зброєю («Слові о полку Ігоревім»).
1241 р. Шумськ був знищений ханом Батиєм. А в 1259 р. біля стін міста стояв хан Бурундай. Щоб уникнути нових кровопролить, князь Данило змушений був пристати на вимогу хана про ліквідацію фортець, у тому числі в Стіжку та Данилові.
Внаслідок польсько-литовського конфлікту 1340-1366 рр. старий Шумськ занепав. Населення перебралось на правий берег ріки і заклало нове місто Шумськ. Сьогодні це – маленьке провінційне містечко. Тут можна оглянути декілька пам’яток – костьол 1830 р., знищений у 1985 р. і відроджений польською громадою протягом 1995-2002 рр. Свідком багатьох подій є церква Преображення Господнього, споруджена 1715 р. на місці укріплень XVI ст. як класицистичний католицький костьол, перебудована в 1837 р., внаслідок чого набула стилістичних рис бароко.
На північ від Шумська, посеред величних соснових лісів розташувались тепер непримітні, але не менш відомі колись села – Стіжок (згадки про яке є уже з 1073 р.) та Антонівці ( з 1544 р.).
Стіжок був однією із тих трьох фортець, які у 1241 р. не скорилися хану Батию (її сліди і досі можна побачити на горі Трійця). А ще, на цій же горі, можна побачити церкву Пресвятої Трійці, яка є зразком оборонних церков часів Київської Русі. Знаходиться у досить доброму стані, так як місцева релігійна громада постійно дбає про неї. Щороку на Зелені свята тут проходять богослужіння.
Велика трагедія сталася в Стіжку 9 травня 1943 року. В цей день каральні підрозділи німецько-фашиських загарбників, за допомогу місцевого населення підрозділам Української Повстанської Армії (УПА), спалили село і його 58 жителів, закривши їх у клуні. Підрозділи УПА вибили окупантів із Стіжка, завдавши їм відчутних втрат і врятували від погрому сусідні села. На місці загибелі жителів стоїть пам’ятник (1993 р.) і каплиця (1992 р.). Детальніше про історію села та ці події можна дізнатися у місцевому музеї.
Проїхавши ще з десяток кілометрів у глиб волинських лісів потрапляємо в старовинне село Антонівці, розташоване над річкою Іловицею, що впадає в Ікву. За свідченнями археологів, у Х-ХІ ст., тут на горі Уніас, існував великий град, що загадково загинув, а згодом північніше виникло село Антонівці. Церква Різдва Пресвятої Богородиці збудована у 1795 р.
У 1942-1944 рр. Антонівці стали центром республіки УПА, куди не ступала нога окупанта. Відділи Івана Климишина («Крука») і Миколи Медвецького («Хрона») тримали оборону Антоновецької Повстанської Республіки. Ні охоронні частини вермахту, ні елітні зондеркоманди СС не змогли підкорити Республіку. Табір УПА змушений був змінити дислокацію тільки завдяки штурмовій авіації, яка була знята із фронту спеціально для бомбардування місцевості. Після війни інші окупанти – червоні – вирішили покарати село за допомогу українським воякам. Жителів Антонівців у 1950 р. почали виселяти (на цей час село налічувало біля 300 дворів), головним чином у Запорізьку область, А 21 серпня 1952 року було оприлюднено указ про виключення села з адміністративного поділу.
І тільки через 38 років, 29 квітня 1990 року, було відновлено справедливість: село повернулось на карти. До 50-річчя УПА в 1992 р. Антоновецький табір і повстанський цвинтар відреставрували. Тепер тут – унікальний музей під відкритим небом: будівля штабу, каплиця, кладовище воїнів УПА. Коли піднятись на гору, що височить над місцем розташування штабу, відкривається надзвичайний краєвид: безкраї ліси на три сторони простяглися аж до горизонту, гарні у будь-яку пору року, а особливо на Покрову, коли сюди приїздять тисячі людей, щоб поклонитися тим, які спочили в цій землі.
Ще цікаві місця: